Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

У потязі Ел Ульбріксон майже здався. «Вони занадто далеко позаду, — бурмотів він. — Вони переоцінили свої можливості. Як пощастить, то прийдемо третіми». Обличчя Ульбріксона набуло попелястого відтінку. Він, здавалося, повністю перетворився на камінь і навіть перестав жувати гумку. На доріжці, найближчій до нього, Каліфорнія, красиво веслуючи, очолювала перегони. Маючи позаду виснажені команди і за півтора кілометра до фінішу, Каліфорнія займала домінуючу позицію для перемоги. Кай Ебрайт, здавалося, якимось чином знову перехитрив його.

Але якщо хто-небудь і перехитрив Ела Ульбріксона, то це був його власний рульовий — невисокий хлопчина зі своїм ключем «Фі Бета Каппа». І зараз він розкриє свої карти. Він раптово нахилився до обличчя Дона Х’юма і закричав: «Дайте мені 10 великих для Ульбріксона!» Вісім довгих ялинових весел занурились у воду 10 разів. Потім Мок знову заревів: «Дайте мені ще 10 для Покока!» Хлопці зробили ще 10 гігантських гребків. Відразу по тому рульовий видав ще одну брехню: «Ось і Каліфорнія! Ми випереджаємо їх! Ще 10 великих для мами й тата!» Дуже повільно «Husky Clipper» ковзнув повз Колумбію і почав підбиратися до Військово-морського флоту, що був на 2-й позиції.

Хтось у потязі пасивно зауважив: «Ну, Вашингтон розганяється». А за мить хтось гукнув, значно наполегливіше: «Подивіться на Вашингтон! Подивіться на Вашингтоні! Ось і Вашингтон!» У потязі й на березі усі погляди перевелись від лідерів на 8 білих лопатей, що ледь виднілися на середині річки. Знову глибокий гортанний рев піднявся з натовпу. Здавалося неможливим, що Вашингтон перекриє відрив. Зараз вони були за 800 метрів від фінішу, досі на 3-му місці, все ще на 2 довжини позаду.

Але вони рухалися вперед, і те, як саме хлопці рухались, привернуло пильну й цілковиту увагу всіх.

У човні Мок дедалі більше запалювався. «Добре! Давай! Давай! Давай!» — гримав він. Дон Х’юм підняв хід до 35, потім до 36, а згодом і до 37 гребків. Джо Ранц по правому борту слідував за його рухами, веслуючи гладко, як шовк. Ніс почав підніматися з води. Вашингтон ковзнув повз мічманів, так ніби човен ВМФ був прибитий до води.

Рульовий Каліфорнії Гровер Кларк оглянувся на річку і вперше з моменту, коли залишив човен Вашингтона позаду на стартовій лінії, побачив, як той виростає позаду його корми. Приголомшений, він закричав на екіпаж підняти хід, і Каліфорнія негайно прискорилась до 38 гребків. Мок скомандував Х’юму підняти ритм ще на одну позначку, і Вашингтон досяг 40 гребків. Ритм човна Каліфорнії, здавалося, збився, а потім став нестійким.

Каліфорнія і Вашингтон стрімголов неслись на останніх 500 метрах по коридору відкритої води між човнами глядачів. Люди в гребних шлюпках скочили на ноги, ризикуючи впасти у воду, щоб побачити, що відбувається. Деякі з великих екскурсійних поромів почали кренитися до середини річки, коли люди з’юрмилися біля поручнів. Рев натовпу почав оглушувати веслярів. Верещали свистки із човнів глядачів. На причалі перед елінгом Вашингтона Іванда Мей Калімар, їхній кухар, розмахувала сковородою над головою, репетуючи й закликаючи хлопчиків піддати жару. У вагоні преси Вашингтона зчинився гармидер. Джордж Варнелл із «Сіетл Таймс» запхав своє акредитаційне посвідчення представника преси до рота і почав жувати його. Том Боллес заходився бити незнайомця по спині своїм щасливим старим капелюхом. Роял Брогем волав: «Давай, Вашингтон! Давай!» Лише Ел Ульбріксон залишався скам’янілим і мовчазним, як і раніше, прикутим до свого місця, а його очі кольору холодного сірого каменю зупинили свій погляд на білих лопатях на річці. Джо Вільямс із «Ворлд Телеграм» скоса зиркнув на нього і подумав: «У жилах цього чоловіка тече крижана вода».

Коли фініш забовванів попереду в густій пітьмі, Боббі Мок прокричав щось нерозбірливе. У Джонні Уайта на місці номер 3 раптом виникло відчуття, що вони зараз летять, а не веслують. Обрубок МакМіллін відчайдушно хотів крадькома кинути погляд на першу доріжку, де, як йому було відомо, веслувала Каліфорнія, але не насмілився. На місці номер 6 Коротун Хант крізь шум натовпу зміг почути, як хтось несамовито репетував по радіо. Він намагався розібрати слова, але все, що міг уторопати, — це те, що відбувається щось надзвичайно захоплююче. Він і гадки не мав, як ідуть справи, за винятком того, що човен Каліфорнії досі був поза полем його зору. Він не зводив очей із шиї Джо Ранца і веслував від усього серця. Джо звів усе своє єство до однієї дії, єдиного безперервного руху, однієї думки: стара мантра екіпажа струменіла в його голові як ріка, знову й знову повторюючись не його власним голосом, а голосом Джорджа Покока з чітким оксфордським акцентом: «Ем-Ай-Бі (M-I-B — mind in boat), розум у човні, розум у човні».

Згодом, на останніх 200 метрах, думки самі відійшли геть, раптово поступившись болеві, що, волаючи, повернувся назад у човен і зійшов на них усіх одразу, обпалюючи їхні ноги, руки, плечі, впиваючись у їхні спини, розриваючи їхні серця і легені, у той час, як вони відчайдушно ковтали повітря. І на цих фінальних 200 метрах, у нелюдському вибухові швидкості, веслуючи в ритмі 40 гребків на хвилину, збиваючи воду в піну, Вашингтон обійшов Каліфорнію. Із кожним ударом весла хлопці просувались уперед на довжину одного місця своїх суперників. На той момент, коли обидва човни перетинали фінішну лінію у згасаючих сутінках, проблиск відкритої води промайнув між кормою «Husky Clipper» і носом «Каліфорнійського кліпера».

У вагоні преси кутики рота Ела Ульбріксона неохоче смикнулися, віддалено нагадуючи усмішку. Він знову почав жувати гумку, повільно й методично. Стоячи поруч із ним, Джордж Покок відкинув голову і заволав, як сирена повітряної тривоги. Том Боллес продовжував пороти спину парубка перед ним своїм старим капелюхом. Джордж Варнелл вийняв ретельно прожовані залишки свого акредитаційного посвідчення з