Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович

6 вересня 1861 з Валок Куліш писав до дівчини:

— Коли ми гуляли з Вами самі в живописній пустелі, я менш за все відчував нахил до дружньої бесіди: якесь тяжке, незрозуміле було тоді становище душі моєї — щось схоже на бажання смерти від неможливости жити вповні. А тепер я нудьгую, навіщо я не залишився з Вами до ранку.

І він обіцяє:

— Коли іншого разу ми побачимось, я віддамся ввесь в Ваше розпорядження і не подивлюсь ні на які безглузді розмови.

Отая здержаність давалась Кулішеві нелегко: у нього була пристрасна натура, але він ніколи не наважувався розкрити її цілком. Здержаність свою купував Куліш ціною тяжких душевних страждань, важкої смертельної нудьги.

Кохання — соціальне почуття, на ньому завжди лежить відбиток соціальних тенденцій. Куліш внаслідок певних об’єктивних обставин ніколи не міг розкрити себе цілком: спочатку злидні, потім катастрофа р. 1847, заслання, тоді боротьба за те, щоб вибитись знов на поверхню; Куліш звик обмежуватись, стримуватись, перемагати свої бажання, приборкувати свої почуття, ховати свої особисті й громадські наміри! Він не міг розкритись ані в своєму особистому житті, ані в громадському, ані в творчому. Він був більший, як ті можливості, що їх пропонувала його доба. Він ніколи й ні в чому не міг виявити себе цілком; ця «невиявленість» має так само соціальний, як і сексуальний характер. У своїх взаєминах із жінками Куліш такий же примушений, приголомшений, стиснений, як і в своїх політичних і громадських виступах.

Приклад Куліша доводить аж надто виразно соціальну обумовленість психіки. Його моральна депресія має корні в депресії соціальній і політичній.

— Доля так розпоряджається нами, що мені не пощастило навіть і порозмовляти з Вами спокійно! — скаржиться Куліш у листі до панночки Рентель.

Він бажав віддатись їй цілком, але він не сміє. Не він розпоряджається долею, а доля розпоряджається ним. Отака нудьга од свідомости, що він не може, не сміє, що він примушений бути «безчувственным», незважаючи ні на що, досягала іноді в Куліша особливої гостроти й напружености.

Одного тільки разу за все своє життя, в романі з Марком Вовчком, він наважився на все; але життя сказало йому «зась!». Те, що для інших було легко й приступно, те для «різночинця» Куліша давалося з великими труднощами. Він знеміг у боротьбі з собою. Для Тургєнєва роман з Марком Вовчком був легким «ігровим» почуттям; для Куліша цей роман був переживанням «горестным и трудным».

Отой напад смертельної нудьги, що схопив був Куліша в Берліні, коли він чекав там на Марка Вовчка, повторився і тепер. Куліш характеризує цей настрій як «тяжелое состояние души моей, похожее на желание смерти от невозможности жить вполне».

Соціальна «невозможность жить вполне» була водночас і особистою, моральною, психічною, сексуальною. Через це й усі романи Кулішеві це, власне, не романи зовсім, а якісь «півромани», «півкохання». Жінка віддавалась цілком, а чоловік не наважувався переступити останньої межі. Своєрідний платонізм, обумовлений зовнішніми обставинами.

У Куліша була пристрасна, палка натура, але навіть у романі з Марковичевою він увесь час вагається між почуттям любовної пристрасти й бажанням порвати з коханою жінкою. Це бажання було міцніше від нього. Своєрідний «жах кохання» призводив до безглуздих, неможливих ситуацій, вивернених і обернених почуттів, до вчинків і слів, цілком несподіваних.

Він ревнував Марка Вовчка до Тургєнєва та разом з тим казав:

— Коли нею заволодіє Тургєнєв, я буду втішений.

— В цьому зближенні (Тургєнєва й Марка Вовчка) мій порятунок од найбільших бід.

— Остання моя рада, — писав Куліш Марковичевій, — ради Бога, їдьте з Тургєнєвим. Це одне може втішити мене.

Це ж його ipsissima verba! Він шукає порятунку для себе, штовхаючи кохану жінку в обійми іншої людини. Можна було б казати про цинізм, коли б насправді це не було гірким і безнадійним висновком «неможливости жити вповні». Зовні могло б здатися: Куліш цинічно знущається з себе, юродствує, ганебно, й гидко пародіює своє кохання. Ба ні! Усе було значно глибше, складніше й, кінець кінцем, порядніше і людяніше. Усе зрозуміти, усе пробачити.

Жалюгідна мізерність, злиденна збоченість, примушена здержаність, неповнота, приголомшена пристрасність, — що винен Куліш? Не він юродствовав, життя юродствовало ним.

Приголомшуючи свою змисловість, він волів одійти вбік і збоку стежити за романом коханої жінки.

Цікавість — одна з прикмет ревнощів. Є певна садистична втіха, ревнуючи, знати всі подробиці зради. Куліш писав Каменецькому про Марка Вовчка:

— Мені дуже цікаво знати всі подробиці її другого роману.

— Стежити за нею буде для мене дуже цікаво.

— Кожен рух і слово її тепер для мене буде предметом психологічного розгляду.

Це не випадкові слова, що вирвались у Куліша ненароком. Це не «гарна міна в кепській грі», як може здатись на перший погляд. Це сподівані визнання. Це програма чинности!

Штовхати жінку в обійми іншого й, відходячи вбік, збоку спостерігати «подробиці» іншого роману, це Кулішева idée fixe, що в різних відмінах проявлялась протягом цілого його життя. Це в нього стала система! Куліш завжди однаковий. Він настирливо переконує Милорадовичівну вийти заміж, він радіє, що Глібова не кине чоловіка, він штовхає Марка Вовчка в обійми Тургєнєва. Він радить панночці Рентель, закоханій в нього, взяти шлюб з іншим.

Не запідозрюймо Куліша в лицемірстві й моральній гнилизні. Такі підозріння надто легкі. Тимчасом Куліш не Тартюф і не Юдушка Головльов, не мольєрівський і не салтиковський персонаж.

Справді, поради Кулішеві досить двозначні, але, все-таки, це не тільки обережність, сподіванка на «кохання втрьох», не цинічні холодні розрахунки на адюльтер. Це певна внутрішня тенденція, хоробливий наростень на глибокому й щирому почутті. Коли можна було б казати про «платонізм в адюльтері», то саме на взаєминах Куліша й позначилася ця гротескна й безглузда форма кохання: бути «платонічним третім» в коханні інших двох. Знаючи, що Куліш в коханні уникав побачень і зустрічей, віддавав перевагу «коханню до далекої», бажав мати не коханку, а кореспондентку, «близьку-далеку душу», ми, очевидячки, натрапляємо на випадок своєрідного тікання в душевне підпілля, на глибокий внутрішній злам.

4

У 60-ті роки на перший план були висунуті питання нового оформлення побуту, перебудови родини на нових принципах. Люди 60-х років несли революцію в сферу особистого й родинного побуту; вони не тільки проголошували нові принципи людських взаємин, але й робили спроби послідовно перевести їх у власне життя.

М. Піксанов у передмові до книжки Т. Богданович «Любовь людей шестидесятых годов» пише:

«Визнання рівноправності й свободи жінки в коханні та шлюбі та зречення власницьких бажань чоловіка — оці два принципи прийняв і виправдав у своєму