Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Дурниця, — покрутила вона головою.

— То скажи мені, що маю робити? Ми вже навіть не говоримо нормально між собою.

З Анною можна було говорити й мовчати, мені подобалося і так, і так. Я випила ще склянку вина, у мене поважчали ноги й голова. Я вперше відчула, що мені не хочеться їхати назад. Усвідомлення цього мене засмутило. Анна запропонувала мені або переночувати тут, або відвезти додому. Зрештою ми обидві опинилися в її холодній автівці, закутані в пальта, світло фар падало на блискучий темний асфальт, автівка піднімалася на пагорб за містом. Вона не захотіла зайти, ми помахали одна одній. Вона об’їхала озеро на неосвітленій площі, поблимала дальнім світлом і повернулася додому.

Надворі я ледве не врізалася в Петрів пікап, він вигулькнув із темряви вже просто переді мною. У коридорі валялися його брудні черевики. Він сидів у кухні, зі збайдужілим виразом обличчя, до якого призвичаївся за останні місяці. У квартирі в Анни мій новий макіяж і одяг здавалися природними, але посеред звичайної сільської хати я раптом утратила певність. Пройшлася туди-сюди, сіла й знову підвелася. Погляд Петра все одно відразу зіслизнув кудись. Потім він устав і пішов. Я ще трохи пройшлася кухнею, спочатку хотілося плакати, а потім я розізлилася.

Знайшла його в спальні, на ковдрі розклав газету й навіть не підвів від неї голови. Я лягла на свою половину ліжка вдягненою, як приїхала. Голову сперла на лікоть, від свого волосся ще відчувала запах перукарні й увесь цей чепурний день у місті. Дивилася просто на нього. Довго не витримав. Блиснув на мене очима й нервово закашлявся. Але нічого не сказав.

— Ти це робиш собі сам?

— Що?

— Я запитую, чи ти робиш це собі сам?

Він покрутив головою, ніби не зрозумів. Я не відводила погляд. Запитання все ще висіло в повітрі.

— Ні.

— Тоді хтось тобі це робить?

Він уже не дивився в газету, дивився перед собою, погляд губився десь у темній деревині двох важких сільських шаф навпроти.

— Хто тобі це робить?

— Чого ти дурієш?

— Я її знаю?

— Облиш, Гано.

— Ми ще живемо разом чи просто поруч? Ніби два товариші?

— У мене немає настрою на таку дискусію, я втомлений.

Вранці він прокинувся першим, і, коли я прийшла до кухні, було вже розтоплено, а на столі парував приготовлений сніданок. Він посміхався. Силувався. Ми їли, спочатку мовчки, а потім він почав.

— Пробач, я поводився не найкраще.

Я йому не допомагала, лише слідкувала, як він намагається говорити.

— Я помітив, що в тебе нова зачіска, і новий светр, і… Тобі личило.

— Ти вважаєш, що до перукарки й по магазинах я вирушила задля тебе? Аби сподобатися тобі?

— А що такого, — знизав він плечима, — це ж гарно.

— Це було не через тебе, любий.

— Ні?

— Це було через пана Бертака. І ті цукерки на шафі — теж для нього.

— Он як…

— Ти навіть не намагався сказати, що він запросив нас на святкування.

— Вибач, мабуть, забув.

— Ти нічого мені не говориш. Уже майже не говориш зі мною. Ніби я шафа чи комод.

Доїдали ми знову мовчки, він лише кілька разів голосно позіхнув. Хотів видаватися занепокоєним, але обличчя його мало радше комічний вираз. Потім я не витримала.

— Ми останнім часом живемо тут, ніби в психлікарні, тобі не здається?

Він стенув плечима. Не знав, що сказати, чого від мене чекати, був здивованим. Я так його й полишила, пішла до ванної.

Коли я після обіду визирнула за ворота, перед будинком Бертака вже стояли три автівки, четверта саме під’їжджала. Я гукнула на кухню до Петра. Натягла на себе в спальні обновки й светрик від Анни. Зверху Петрів ватник із гачка біля дверей, цукерки під руку, і ми вирушили через площу.

У якусь хвилину сонце стояло над горизонтом так, що все золоте світло лилося крізь вікно до маленької кухні, наповненої людьми. Воно визолотило образи на стіні, розмальовані горнятка й тарілки на поличці, добре обличчя пана Бертака і його пухкенької доньки у