Риб’яча кров - Іржі Гаїчек
— То коли ви зі мною поїдете далі, дівчино? Запрошення на каву все ще діє.
— Я не знаю. Як погода буде кращою, — посміхнулася я й простягнула руку за пакетом із поштою.
— Еге, як рак на горі свисне, зрозумів. Сьогодні у вас чимало всього. То до зустрічі, наступного разу їхатиму в четвер…
Мотор набрав обертів, я лишилася з велосипедом на дорозі сама. Швидко переїхала трасу, а потім лише крутила педалі чимдужче, схилена над заокругленим рулем, розтинала холодне повітря перед собою. Тож коли я доїхала назад у село й поставила велосипед під дашком, була геть спітнілою. Увійшла до кухні, вода на плиті вже булькотіла. Мій ранішній ритуал продовжувався гарячим душем, а потім — найкраще, коли сиділа біля запашної кави, кусала хліб із маслом і варенням і читала газети. У районній щоденній газеті була ціла сторінка розмови з паном Тушлом про жахливу ситуацію в нашому селі. Під нею — підпис Адама Ридерера. Я відклала газети й сортувала пошту для сусідів. Цього разу виклала для пана Бертака купку з п’яти листівок і двох білих конвертів із листами.
Після сніданку рознесла газети й пошту по хатах, номер четвертий цього разу лишила наостанок. Я не поклала пошту на парапет, як завжди, а постукала у вікно. Пан Бертак з’явився у дверях, у широких вельветових штанях на підтяжках і фланелевій сорочці, застебнутій під саме горло.
— Пане Бертаку, вітаю вас із днем народження. Сподіваюся, що я перша.
Він узяв стос листів і кольорових листівок. Перевертав їх, але не мав окулярів для читання.
Я читала йому сердечні привітання до вісімдесятиліття від доньки й від людей із держгосподарства, які про нього згадали.
— Петр обіцяв, що ви прийдете, то я вас завтра чекаю.
Удома я з’ясувала, що в мене згасла плита. Непомитий посуд від вечері, купа брудної білизни у ванній на підлозі. Я відчувала, як із мене злущилися ранкова енергія й бадьорість. Я знала, якщо відразу щось не зроблю, то почну незабаром цю порожню й холодну хату ненавидіти. Підвелася від столу, переглянула всі шухлядки в комоді, кишені свого пальта й Петрових штанів у кімнаті. Зібрала всі гроші, які знайшла, і пішла вузькою доріжкою з побитим асфальтом. Головною дорогою шуміли автівки. Коли я наближалася до траси, сказала собі, що поїду першою ж, яка зупиниться, байдуже в напрямку Будєйовіце чи Тину. Виявилося оце, друге.
Коли йшла від перукарки, у сумці вже лежали нові штани, а в кишені лишилася половина грошей. На обід я пішла в готель на площі, потім пройшлася вздовж річки, а коли стало холодно, то швидко піднялася наверх до мікрорайону. Я дзвонила біля входу у восьмиповерховий будинок, але Анни ще не було вдома. Я обійшла інші панельки й перечитала зверху донизу всі написи біля дзвоників. Шукала імена знайомих родин, які вже переїхали. За цих пару років я знала безліч людей із виселених сіл особисто, із листів до різних організацій чи з розповідей пана Тушла. Я вагалася, чи маю комусь подзвонити, але зрештою повернулася, і в домофоні зазвучав голос Анни.
«Якщо знову хочеш мене сварити й вважати куркою, яка хоче сподобатися хлопцеві, то будь ласка», — думала я собі, перевдягаючись у ванній. Я стала перед Анною у нових темних штанях, із зачіскою й підфарбована її косметикою. Вона сиділа в кріслі й роздивлялася мене. Це було як очікування вироку, коли я дивилася в її нерухоме обличчя. Я, мабуть, не витримала б цього ще секунду й утекла б назад, до ванної. Але Анна раптом посміхнулася, підняла вказівний палець і сказала, що до цього всього потрібна ще якась зміна зверху. Я пішла за нею до спальні, де вона з шафи витягнула темно-червоний светрик.
— Надягни ось це. Воно пасуватиме.
Я стояла перед великим дзеркалом. Дивилася вдоволено сама на себе, так само виглядала й Анна за мною. Вона посадила мене на диван у вітальні, я почувалася в її маленькій, гарно обставленій квартирі приємно. Навіть комфортно.
— Як із Петром, стало краще?
— Ми вже дев’ять місяців разом не спимо.
Вона налила мені червоного вина, собі — соку в склянку.