Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
- Гарно, за це тебе люблю. Ти поперед усього навчися байдаком по Днiпру плавати, а опiсля.
- А опiсля тато обiцяв мене взяти на море. Воно таке велике-велике, - хлопець став показувати руками, яке море велике. - Мама напече нам бубликiв i медяникiв, i ми попливемо, а опiсля я мамi привезу велику-велику рибу i гостинця вiд самого султана турецького, що за морем живе.
- То ти i до султана в гостi вибираєшся?
- Авжеж. Я пiду з козаками так, як наш тато ходив, аж геть у турецький край, а там султан є кошовим.
- А хто тобi таке розказував?
- Козаки розказували. До нас iнодi козаки заходять i таке менi розказували.
- Гарно, синку, що ти до такого прислухаєшся. З тебе будуть люде. Та ти пiдожди трохи, менi вставати пора.
Конашевич поставив хлопчину на землю i встав та пiшов у сiни вимитися. Тут порався вже Антошко, виймаючи з клунка одежу.
- Навiщо ти це виймав? Ми тут вiкувати не будемо.
- А хоч би одну днину, то не ялось пановi в буденнiй одежi мiж людей показуватися. Хай знають, хто ми.
Конашевич обмився, оббрив лице, впорядкував вуса i чуба, i став одягатися по-празничному, та прип'яв шаблю.
Якраз надiйшов Артим, що вiд рана порався бiля господарства. Побачивши Конашевича в кунтушi i сап'янцях, аж язиком прицмокнув:
- Далебi, гарно. Ну, любий гостю, коли ласка, так ходiмо поперед усього в церкву божу помолитися. Я якраз був у попа i службу божу найняв за те, що господь дав нам щасливо сюди перебратися.
Вiн пiшов у хату i перевдягся по-святочному теж.
Тепер пiшов Конашевич у хату з господинею звiтатися на добрий день.
Артимиха, побачивши Конашевича таким, дуже зрадiла. У неї аж очi горiли:
- Я гадала, що сам кошовий у хату ввiйшов.
- От вигадала! Хiба ж кошовий краще всiх? Ми тепер снiдати не будемо, аж по службi божiй. Надще краще молитися.
Вони пiшли у церкву. Артим ступав побiч Конашевича, на котрого ззиралися всi стрiчнi, котрi їх поздоровляли. Конашевичевi показували велику пошану.
Так само було i в церквi. Благочинний став зараз правити. Конашевич змiркував, що його вважають всi за якусь велику знатну особу. Догадувався, що Артим про нього таке розголосив, не знать чи тому, щоб самого себе вивищити, чи йому таке о. архiмандрит наклав на голову.
Воно так справдi було, i одне, i друге. Те саме розповiв Артим i благочинному. О. архiмандрит був у великiй пошанi у православного духовенства на Українi. О. архiмандрит не без причини так тим Конашевичем пiклується.
Iз цього повзяв Конашевич думку покористуватися цим для загальної справи i завести у Каневi яку-таку органiзацiю. По обiдi пiшов Конашевич до благочинного привiтатись, а вiн запросив його до себе у гостi. Розумiється, що запрошено й Артима. Хоч вiн був простим собi козаком-рибалкою, та його люде шанували за його проворнiсть i лисячу хитрiсть супроти ляхiв. Нiхто другий не вмiв їх так перехитрити, коли треба було подати яку вiстку у Київ або на Запорожжя.
Тими запросинами задобрився Артим за те, що його Настя даремне буде ждати зi снiданням на гостя.
В гостях у благочинного йшла розмова за православну церкву, якiй так дуже загрожує унiя. Усi ремствували на утиск i гвалтовне заводження унiї, вiдбирання церковного майна, на єпископiв-зрадникiв. Усiх очi зверталися на Конашевича, яку вiн дасть на це раду, а далi стали прямо питати, що каже на це о. архiмандрит Плетенецький.
Конашевич, як звичайно, був мовчазливий i прислухався, яка думка у других. Тодi каже:
- Воно, панове, тепер зле, нiде правди дiти, i коли б так усе мало бути, то наша свята благочестива церква пропала би, а з нею пропав би й увесь православний український народ. Бо треба вам знати, що по думцi ляхiв i їх дорадникiв-єзуїтiв, унiя має бути тим мiстком, котрим мають перевести православних у латинство, до костьолу. Не я сам змiркував, але змiркували це не такi, як я, вченi люде. До такого я добре прислухався ще в Острозькiй академiї. I коли я опiсля жив у Києвi, то я побачив наглядно, що це правда, що говорили мої колишнi вчителi.
Я не берусь говорити про те, яка вiра краща: наша благочестива чи латинська, але я те знаю, що наша вiра для нас найлiпша, бо то церква українська, а латинська церква - то польська. Хто у латинськiй вiрi живе - то лях. Для того нам треба берегти нашу церкву, мов око в головi; коли вона пропаде, то пропадемо i ми всi, цiлий наш народ. Ця оборона приходиться нам важко, бо ми розбитi. У нас нема єпископiв. Польща не допускає до того, щоб у нас були єпископи добрi, яким лежало би на серцi добро церкви. Бачите i знаєте, що дiється у нашiй столицi, у золотоверхiм Києвi. Осталась нам одна Києво-Печерська лавра завдяки ревностi преславного отця архiмандрита Єлисея Плетенецького. Нашi владики, тi, що ще остались, нiде правди дiти, ледачi. А ви знаєте, що яка голова церкви, така й церква, бо вiд голови риба смердить. Духовенство розбите, темне, не може собi дати ради, хоч воно хотiло би щось зробити i церкву пiддержати. Нема проводу. Про народ нам нема чого говорити, бо вiн не має волi. Наше козацтво замало церквою iнтересується. Як товариш Запорозького вiйська мушу сам це признати.
Як же це лихо, яке у нас завелось, направити? Ми всi повиннi згуртуватися пiд стягом православного благочестивого хреста, всi - вiд пана до послiднього мужика. Ми повиннi сказати собi тверде слово, що церква i ми - то одне, нерозлучне, недiлиме, сковане, мов залiзо. У тiй нашiй злуцi повиннi ми придбати для церкви все, що може поставити її на ноги, а це є наука, освiта, вишколення, освiчення борцiв за церкву i народнiсть. До освiти веде школа. У нас не смiє бути одної закутини, де би школи не було. Вiдтак з нижчої школи треба посилати талановитих хлопцiв у школу вищу, але не ляську, не єзуїтську, а нашу, православну. Це не таке тяжке дiло, як би воно здавалося. Лише треба хотiти, хотiти, хотiти. Коли капля води, падучи частенько на камiнь, може у ньому вижолобити дiру, то добра тверда воля зможе гору вивернути. Вищих шкiл у нас мало. Школа в Острозi так довго стоїть, як довго живе старий православний князь. Коли вiн замкне очi, то його зляшений синочок Януш за пiдшептом єзуїтiв цю школу
