Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Артим налив михайлик горiлки i каже:
- Слава господовi, що ми щасливо приїхали, а вам боже дай здоров'я та гаразду.
- Дай боже i вам, i нам усiм.
До хати Артима стали сходитися сусiди. Кожний хрестився до образiв i вiтався з господарем i гостями. Артим частував кожного горiлкою i просив закусити. Артим по чарцi став балакучий.
- Слава богу, що допомiг довести дiло до пуття так, як приказав отець архiмандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпецi, як цей диявольський стражник присiкався до пана Конашевича. Але дiстав лобом у живiт вiд цього парня, що аж в Днiпрi скупався.
З тих слiв помiркували сусiди, що Конашевич неабиякий чоловiк, коли ним о. архiмандрит так пiклується.
Вiн говорив це навмисно, щоб перед сусiдами почванитись: ось дивiться, люде, яких я людей вожу.
По третiй чарцi Артим розбалакався на добре i став оповiдати, як Конашевич сам-один ломакою розiгнав цiлий гурт гайдукiв, унiатiв, коли хотiли брати нашу церкву. I через те мусив з Києва втiкати.
Тепер люде стали дивитися на Конашевича з пошаною, а один канiвець каже:
- Мiж нами ти, козаче, цiлком безпечний, бо коли того треба буде, то всi, як один, за тебе станемо i не дамось.
В хатi ставало глiтно. Люде не мали мiсця та зазирали крiзь вiкно.
Артим розходився, мов у великий празник. Частував усiх i пiдганяв жiнку до поспiху, щоб приносила щораз свiжi пляшки з горiлкою та збанки з медом.
- Пийте, люде добрi, сусiдоньки мої. У мене сьогоднi велике свято, бо я ще такого гостя у моїй хатi не приймав. Та ви подумайте, священний отець архiмандрит з Лаври наказував менi: "Слухай, Артиме, коли йому що приключиться, буде анахтема". А знаєте ви, що таке анахтема? Го-го-го! То, пане-брате, не жарти! Анахтему то по смертi нi пекло, нi небо не прийме, а так бiдна душа не має де голови приклонити аж до самої смертi.
- А хiба вона буде вдруге вмирати? - спитав хтось з гурту.
- Нi, не так, я зле сказав. То, значить, до страшного суду. Еге ж! Гей, музик давайте! - кричав Артим. - Семене, а побiжи, голубе, та музик приклич, на що то здалось так куняти? Я гуляти хочу. Коли душа веселиться, то ногам заздро. Давно я так радiв, як сьогоднi.
За часок прийшли музики, їх посадили на зачiпку. Артим кричав:
- Ану же, хлопцi, хто в бога вiрує, зi мною то викрутасом, то вихилясом! А ви, музики, нi рук, нi струментiв не жалiйте, а з вогнем та серцем!
Музики пiдстроїли iнструменти i зразу стиха, а вiдтак з усiєї сили, вдарили по струнах.
Зразу танцював сам Артим. Закладав то одну, то другу руку за потилицю, перебирав ногами, злегка притупцював, аж вiдтак пiшов вихором по хатi. Ногами переплiтав складно i пустився навприсядки, держачи праву руку за потилицею, а лiву пiднiс угору. Артим був неабиякий гуляка у Каневi, i тепер дав себе знову знати.
Люде зразу дивились на нього, а далi не втерпiли, i один по однiм пiшли i собi ходором. Охота перенеслась i до сiней, i надвiр, i всюди стали гуляти.
Аж Артим iзнемiгся. Тупнув ще раз твердою ногою об землю i став зiпрiлий, цiлий, важно дихаючи. А в хатi, в сiнях i надворi гульня не вгавала. На мiсце тих, що втомились, ставали другi. Артим зi своїм братом Панасом ходили помiж людей з пляшками i частували.
Аж вже пiзно внiч потомились музики i люде стали розходитися по домах. Музики пiшли, їм кинув Артим цiлу жменю грошей.
У хатi стало душно вiд людського поту, хоч i вiкно було вiдчинене. Конашевич вийшов надвiр i присiв на приспi. Надворi царила гарна лiтня нiчка. Чисте блакитне небо вкрилось золотими зiрками. Усюди було тихо i спокiйно, лише сичi та сови перекликались. Десь здалека гудiли Днiпровi пороги.
- Вашмосцi, наш любий гостю, постелено буде в другiй кiмнатцi, - говорив Артим, вийшовши з хати. - Не так буде добре, як у тих панiв у Києвi, але ти козак, то й козацькою хатою вдоволись. Буде тобi спокiйно спати, поки в садку пташка не защебече, а тодi поминай, як звали. Тут у мене в садку стiльки цiєї божої птички живе, що вiд ранньої зорi вже спiвають. Я їх дуже люблю, бо як защебечуть, то так, як у божому раю, любо. Ну, добранiч вашмосцi. Ще раз слава господовi, що я тебе щасливо з Києва привiз, а звiдсiля то ми собi на Запорожжя гарненько-рiвненько переїдемо. Може, я сам тебе перевезу, та у бога заслужуся. Бо коли ти славно обороняв нашу церкву, не пожалiв своєї голови, не дав її зневажити, то тобi, певно, у книгах небесних запишуть так. О! А може, попри тебе i менi дещо з цього капне. Ось воно як.
Артим був напiдпитку, до того iзнемiгся, танцюючи. Вiн присiв побiч Конашевича на приспi пiд хатою, бурмотiв щось i став куняти, позiхаючи. Надiйшла жiнка i нагадала йому, що пора спати.
Артим прочуняв:
- Хiба ж я скотина, щоби без молитви спати йти? Нi ж, нi, нiколи цього не буде. Ми помолимось гарненько, а тодi вже пiдемо у стебло.
Вiн пiшов у хату i став бити перед образами твердо поклони.
Конашевич пiшов у свою кiмнату.
Через вiдчинене вiкно заходили в кiмнату пахощi з садка, i соловейко на вишеньцi щебетав, аж заходився.
Конашевич поклався на постелi i твердо заснув. Кiлька разiв спросоння заплакала дитина, десь у городi перегавкувались собаки.
ХII
Конашевич спав так твердо, що не чув нi птичого ранiшнього щебетання у садку, нi ранiшньої метушнi в хатi; його збудив Миколка. Вiн зайшов сюди i, не дивлячись, що Конашевич спить, став до нього лепетати. За ним вбiгла Артимиха i тягла його насилу геть.
- Та куди ти, навiжений, полiз, - шептала до дитини, - не даєш пановi спати.
Вiд того зараз прочуняв Конашевич. Вiн змiркував вiдразу, де вiн. У нього на душi було легко i весело. Узяв хлопчика пiд пахви i посадив на свої груди:
- Лишiть його, Артимихо, я дiток дуже люблю, а особливо таке дрiбне гарне козацтво.
Мама була з цього дуже рада, як кожна мати, котрої дитину похвалили. Вона усмiхнулась i пiшла до своєї роботи.
А Микола був теж з цього радий. Вiн став пригладжувати Конашевичевi вуса.
- Скажи менi, Миколко, чим ти хочеш бути, коли виростеш?
- Я буду
