Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Кошовий, слухаючи того, не мiг з дива вийти: "Вiн пiдсипає пороху до вогню, - думав, - ось як мене перехитрив. Йому булави хочеться".

- Я її обороняв оцими руками, якi вам показую, i тою ломакою, якої тут немає, на чолi гуртка мiщан на Подолi, у Києвi. Оборонив її на часок, а така оборона нiчого не варта. Прийшла сила вiйська, гайдукiв i пахолкiв, i ми мусили йти врозтiч, а менi загрожувала смерть, коли б не втiк. Що опiсля там сталося, я не знаю. Здається, що ляхи й унiати таки поставили на своїм, бо не було спромоги оборонитись. Iз Сiчi мусить пiти їм пiдмога i то неабияка, бо Польща сильна i могутня, i на неї треба неабиякої сили.

- То козак Петро! - гукали козаки. - Ми про тебе чували.

- Послухайте мене далi. Чи достойнi ми тої честi, щоб господь ужив нас за свою десницю в оборонi церкви? Чи живемо ми по-християнськи, чи сповняємо заповiдi божi? Ми, коли подумаєш, лише хрещенi, а бiльш нiчого. Молимося, це правда, але цього теж мало. Дивiться поза себе. Де наша церква? На цiм мiсцi заснував козацьку Сiч перший її отаман, славний Дмитро Байда. З того часу стiльки лiт минуло, славна Сiч Запорозька стала грiзною для орди, для Туреччини, але не спромоглась побудувати для себе церкви. Нас, запорожцiв, є тепер десять тисяч, коли не бiльш. Ми ростемо, мов гриби по дощi, а церкви таки нема. Десятки i сотки без сповiдi i покаяння, бо на Сiчi церкви нема. Чи ж не сором це для нас? I чим ми цей грiх байдужостi спокутуємо? Рвемось на оборону церкви, а самi її не маємо, бо не хочемо мати. Не приступаємо як слiд до господньої трапези, бо у нас немає церкви. Чим наша Сiч рiзниться вiд татарської оселi? Тим, що коли б тут сидiли татари, був би у них давно свiй мечет. Так само зробили би турки. Ми не маємо церкви не тому, що у нас її унiя вiдняла, а тому, що нам не хочеться її поставити. I тому не диво, що i господь до нас байдужий i не спiшиться нам пособляти. Поки у нас тут, на Сiчi, не буде своєї церкви вiдповiдно до нашої сили, я у жоден похiд не пiду, хоч голову менi вiдрубайте. Важнiше для мене спасiння душi, як туземна слава. Товаришi! Нас тут, на Сiчi, десять тисяч. Коли б кожний принiс в кишенi один кiлок, то з цих кiлкiв побудував би великий храм господень. Ми всi согласнi йти на ляхiв, визволяти братiв з неволi, мститися за нашу кривду. Цього року того робити не можна, бо далi кiнець лiта буде, а цей великий похiд так скоро не скiнчиться. Отож, на мою думку, попри приготування до такого походу, узятись би нам за будову церкви. До осенi її збудуємо, а на рiздво, певно, вже заспiваємо собi: "З нами бог, розумiте язици i покоряйтеся."

- Добре говорить, їй-богу.

- З тою роботою не буде нам важко, бо є кому робити. Ми навiть i богомазiв помiж нами знайдемо. А коли ось тут, на великiй радi, це дiло вирiшимо, коли у своїй церквi помолимось гарненько, коли свiй пiп нас покропить свяченою водою i хрестом у християнський похiд благословить, тодi ми смiло пiдемо не то на ляхiв, а на самого чорта, бо тодi смiло зможемо собi сказати: "З нами бог, розумiте язици i покоряйтеся, яко с нами бог".

- Славно, славно, ставимо свою церкву, таки зачинаймо в божий час завтра. Ти, Сагайдачний, порядкуй, а ми всi слухатисямемо. Ти вже ставив церкву у Чубовiй редутi, ми це знаємо.

Кошовий дав знак булавою, i всi замовкли:

- Чи згоднi панове товариство з тим, що говорив Сагайдачний?

- Усi згоднi! Нема що бiльше радити, хiба до роботи братись.

Народ став розходитися. Кошовий не мiг з дива вийти. "Цей знає добре козацьку душу".

По радi прикликав кошовий Сагайдачного до себе:

- Мистець-бо ти, мистець, пане-брате, i в словi, i хитрощах. Давай, хай тебе обнiму. Будемо мати довший час супокiй.

- Козацтво - то велика дитина. Розумна, пiдступна, одним словом, поведе його рiвною дорогою, але й одним словом може завести у пропасть.

- Той час, кошовий батьку, треба використати на органiзацiю i пiдготовку. Усi нараз церкви ставити не будуть. З цiєї сiрої юрби треба зробити справне вiйсько, проворне i слухняне, i доперва тодi можна мiрятись з Польщею. За той час, як ми набирати будемо сили, постараємось, щоб Польща охляла, а тодi сили вирiвняються.

- Добре, брате, я бачу, чого ти вартий i чого ти можеш доконати. Даю тобi волю, роби, як знаєш. Я тебе пiдопру моєю владою. Будуй церкву i переводи органiзацiю.

- Я церкви будувати не вмiю. Знайдуться до того другi. У нас знайдуться майстри-сокирники. Органiзацiю зачну за дозволом старшини. А коли будемо мiркувати, що на рiк ми ще не будемо готовi до вiйни з Польщею, то i тодi ще знайдеться робота iнша, яка козацтво захопить i здержить його вiд якого нерозважного кроку. Бог нам поможе. Тепер, батьку, пусти мене у курiнь. Тим говорiнням я собi геть пiдiрвав горло.

- Го-го-го! Ти пiдожди, у мене на горло теж лiк знайдеться.

Кошовий пiшов у сiни i послав посильного козака за старшиною, щоб зараз сходились. Приказав i Марка Жмайла прикликати.

Своєму чурi приказав приладати стiл та понаносити, що треба.

- Як бачу, - каже Сагайдачний, - тут щось на празник похоже.

- Вибачай! Празник був у мене тодi, як я твого слова слухав, а тепер-то хiба попразен.

Посходилася старшина. Генеральний писар каже:

- Хитрий ти з бiса, Петре! Я гадав, що рада скiнчиться бучею, роздвоєнням, що козацтво до шабель вiзьметься, а воно так гладко пiшло, ще й церква своя буде.

- Бог тебе прислав у саму пору, - каже суддя. - Нам учора здавалося, що сьогоднi будемо вже по своїх куренях кашу їсти.

- Тим шибайголовам треба все якоїсь роботи пошукати.

- Твоє здоровля, Петре, - каже кошовий, наливши чарку.

Пiшла чарка чергою, посiдали за стiл закушувати i за цим пiшла весела гутiрка. Сагайдачний розказував, що у Києвi бачив i пережив. Найбiльше цiкавились о. архiмандритом, которий остався з Запорожжям у живих зносинах.

Як вже гостi стали розходитись, Сагайдачний хотiв у кошового своє дiло поладнати i каже:

- Пане кошовий! Коли