Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— Але як? Як? Як дійшов він цього? — вирвалося в Сексон.

— Бо мудро господарював, та й родина його не запаніла — всі працюють. Сини, й доньки, й невістки, і діди, й баби, і діти — всі вони не стидаються закасати рукава й копати землю. В них є таке прислів’я, що як чотирилітній малюк не може пасти корову на путівці, щоб була сита, то він не вартий солі, яку з’їдає. Сільвина рідня обробляє сто акрів гороху, вісімдесят — баклажанів, тридцять — шпараги, сорок — огірків і ще скількись іншої городини.

— Але як же вони домоглися цього? — все не заспокоювалася Сексон. — Хіба ми не працювали? Хіба ми соромимося роботи? Та навіть найдбайливіша португалка не здужає тягатися зі мною. І так воно й бувало на джутовій фабриці. За сусідніми верстатами працювало чимало португальських дівчат — і ви думаєте, що я відставала? — Еге, день у день я виробляла прядива багато більше від них! Ні, тут суть не в роботі. То в чому ж?

Монтер знепокоєно глянув на неї.

— Я сам не раз і не два міркував над цим. «Ці злиденні імігранти гірші за нас, — казав я собі.— Ми перші прийшли сюди й заволоділи цією землею. Я за пояс заткну

кожного азорського задрипанця. І в мене краща освіта. То яким же в чорта робом переганяють вони нас, та ще й накопичують гроші в банках?» І єдине, до чого я домислився, це те, що в нас макітра не варить як слід. Ми не натруджуємо голови. Нам якоїсь клепки бракує. Ми не бралися, як слід, до землі, ми гралися в господарювання. А старий Сільва і вся його рідня — вони, бач, уміють. Ну — хоч би ось ця садиба. Якийсь його свояк, що недавно приїхав з Азорських, починає з неї свою кар’єру і платить Сільві за оренду грубі гроші. Незабаром він рознюхається й купить собі землю в якого-небудь зубожілого фермера-американця.

Треба б вам подивитися влітку на ці поля! Тут не змарновано ані дюйма землі. Де ми збираємо один поганенький врожай, у них чотири — та ще й які! А гляньте лиш, як використано землю! Між дерев — кущі порічок, між порічок — боби, навкруги самого дерева теж боби, де кінчаються ряди дерев — знов тобі боби. Та старий Сільва не продасть цієї садиби за п’ятсот доларів акр готівкою! А колись він дав за неї моєму дідові по п’ятдесят за акр. І ось тепер я працюю в телефонній компанії і ставлю телефона Сільвиному родичеві, що приїхав з Азорських островів і ще й мови англійської як слід не тямить.

Бачите: кінський біб понад дорогою! Відгодовує цими бобами свиней і має на тому більше зиску, ніж давала моєму дідові уся його ферма. А ось дід мій усе своє життя відвертав носа від кінських бобів. Та так, відвернувши носа, і помер, а землю лишив усю заставлену й перезаставлену. Португали загортають баклажани в папір — чи ви коли таке чули? Мій батько глузував з них, як уперше це побачив. І що ж вийшло? В них гори баклажанів — врожай хоч куди, а батькові баклажани на корені чорний жук поточив. Нам бракує чогось — клепки, хисту чи як ще його сказати. Ну, хоч би й оцей клапоть землі: він дає чотири врожаї на рік, кожен дюйм грунту засіяний — і родить. Тут є такі ділянки, де один акр дає більше, ніж за давніх часів п’ятдесят наших акрів. У португалів доглядання землі в крові — ось і все, а ми нічого в сільському господарстві не тямимо й ніколи не тямили.

Сексон переходила з монтером усю ділянку і пробалакала з ним аж до першої години дня, коли той глянув на годинника, попрощався і взявся далі налагоджувати телефона недавньому імігрантові з Азорських островів.

Ідучи вулицями міста, Сексон несла свого кошика в руці, але за містом вона просунула руки в шлейки, зумисне задля цього прикріплені, і кошик опинився в неї за плечима. Невеличкий футляр з укуделе зсунувся їй тоді зовсім на бік.

Пройшовши з милю, вони зупинилися біля порослого кущами струмочка, що перетинав сільський шлях. Біллі запропонував поснідати останньою холодною закускою, яку Сексон приготувала в їхньому будиночку на Пайн-стріті, але вона вирішила розкласти багаття і зварити кави. І не так для себе вона цього хотіла, як для Біллі, вважаючи, що на початку їхньої незвичної мандрівки Біллі повинен якомога менше терпіти невигод.

Прагнучи перейняти його своїм ентузіазмом, Сексон боялася, щоб така неприваблива річ, як холодна страва, не погасила й тих убогих іскрин, які в ньому ще жаріли.

— Слухай, Біллі, нам одразу треба вигнати з голови думку, що ми кудись поспішаємо. Ми нікуди не поспішаємо, і нам байдуже, чи продзвонив шкільний дзвоник. Ми вибралися в дорогу задля розваги, в пошуках пригод, як то пишеться в книжках. От мені б хотілося, щоб побачив нас зараз той хлопчак, що возив мене ловити рибу на Козиний острів! Він казав, що Окленд — це просто початок дороги. Ось ми й вирушили в дорогу, еге ж? А тепер надійшла пора перепочити й зварити собі кави. Ти, Біллі, розпали багаття, а я наберу води і наготую снідання.

— А знаєш, що це мені нагадує? — озвався Біллі, поки закипала вода.

Сексон була певна, що знає, але похитала головою, — їй цікаво було, щоб він сказав.

— Як ми другої неділі після нашого знайомства їздили Принцем і Королем у долину Морагу. Ти так само розкладала на траві сніданок.

— Тільки сніданок був розкішніший, — додала вона, щасливо всміхаючись.

— Але чому нам тоді не спало на думку зварити кави? — поцікавився він.

— Може, тому, що воно виглядало б занадто по-родинному, — засміялася Сексон. — «Неделікатно», як сказала б Мері.

— Або «непристойно», — додав Біллі.— В неї це слово завше на язику свербіло.

— А проте, бач, до чого вона докотилася!

— Цим вони всі кінчають, — похмуро пробубонів Біллі.— Я вже бачив не раз: од тиха все лихо. Отакі й коні бувають: назверх лякаються того, чого зроду-віку не бояться.

Сексон мовчала; згадка про Бертову вдову навіяла на неї невиразний гнітючий сум.

— Але я знаю ще дещо з того самого дня; ти цього