Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— А чи знаєте ви, почім тут продається земля? — запитав він і собі.

— Ні,— відказала Сексон. — А ви?

— Ще б пак! Я ж і родом звідси. Оця вся земля, куди оком не кинь, ціниться від двохсот до п’ятисот доларів за акр.

Біллі аж присвиснув.

— Ну, таке не про нас писано.

— Але хто ж нагнав на неї таку ціну? Хіба це міські ділянки? — поцікавилася Сексон.

— Звісно, ні. Португали нагнали.

— А я собі міркував, що за добру землю правлять по сотні за акр, — зауважив Біллі.

— Еге, ті часи минулися. То колись так було, а як покупець траплявся справний, то земля й з худобою ішла за таку ціну.

— Ну, а як тут щодо державної землі?

— Тут такої зроду-віку не бувало. Це все спадкова мексіканська земля. Мій дід купив тут колись тисячу шістсот акрів найкращого грунту за півтори тисячі доларів — п’ятсот відразу, а решту на виплат протягом п’яти років, без відсотків. Але те було ще за давніх часів. Він прийшов сюди ще 48-го року — шукав здорової місцевості, щоб тепло й без пропасниці.

— І натрапив саме на таку, — зауважив Біллі.

— Будьте певні. Ех, якби він і мій батько були трималися цієї землі — жили б як у бога за пазухою, і не довелося б мені отак заробляти на прожиття. А ви по роботі хто такий будете?

— Я — биндюжник.

— Страйкували в Окленді?

— А певно. Я все життя там працював.

Тут чоловіки завели балачку про спілчанські справи та про перспективи страйку. Але Сексон не хотіла втрачати доброї нагоди й знову звернула на земельні ділянки.

— А як же португальці потрапили так нагнати ціну на землю? — спитала вона.

Хлопець з жалем відірвався від цікавої для нього теми й хвильку дивився на неї непорозуміло, аж поки її запитання дійшло до його свідомості.

— Бо вони всі — старі й малі, жінки й чоловіки — працюють від ранку до смерку, і від смерку до ранку. Бо вони з двадцяти акрів добувають більше, ніж ми з двохсот. Хоч би й старий Сільва, Антоніо Сільва. Я пам’ятаю його, відколи пішки під стіл ходив. Був він бідний, як церковна миша, коли прибув сюди й заорендував землю у моїх кревних. А тепер гляньте на нього: він має сам двісті п’ятдесят тисяч чистого капіталу і ще кредиту, либонь, на мільйон, а ще ж його родаки скільки мають!

— І він так забагатів на землі, що належала вашим кревним? — спитала Сексон.

Хлопець неохоче кивнув головою.

— Чом же не зробила цього ваша рідня? — вела далі вона.

Монтер знизав плечима.

— А я знаю!

— Але ж гроші лежали в землі,— наполягала Сексон.

— Чорта лисого лежали! — буркнув хлопець, аж почервонівши трохи. — Нам і невдогад було, що земля може дати такі гроші. Гроші були не в землі, а в головах у португалів. Вони знали більше за нас, та й уже!

З виразу обличчя Сексон видно було, що вона не задовольнилася цим поясненням. Хлопець скочив і з серцем скрикнув:

— Ну, то йдім, і я вам покажу, коли не ймете віри! Я покажу вам, чого мені доводиться заробляти на хліб, замість орудувати мільйонами. Ех, коли б родичі мої та не були телепні! Але ми, вроджені американці,— завше телепні, найостанніші телепні!

Хлопець повів їх у садок до того самого дивовижного дерева, що впало Сексон в око. Від стовбура розходились чотири головні його гілки, але на два фути вище вони знову сходилися, сполучені живою деревиною.

— Гадаєте, воно саме собою так виросло? Аякже!.. То старий Сільва доклав до цього рук. Коли дерево було ще молоде, він зв’язав докупи дві гіллячки, і вони зрослися. Хитра штука? Ще б пак! Такого дерева вітром повік не зламає. Це найкраща природна підпора, — куди там залізній! І бачте, які ряди дерев? Кожне дерево отаке. А хто до цього домислився? Португали. І таких хитрих фокусів у них мільйон.

Самі подумайте: їм не треба клопотатися про підпірки, коли гілля обважніє від плодів. А коли в нас гілля вгинається, — ми підпираємо кожне дерево п’ятьма підпірками. А що, коли у вас, даймо, десять акрів під садом? Тоді треба кілька тисяч підпірок. А це коштує гроші, та ще ж праці скільки — щороку ставити й прибирати ці підпірки. А тут сама природа дбає, ніякого тобі клопоту. Еге ж, вони такі винахідливі, що куди там! Одне слово — переплюнули нас португали. Ходімте, я вам ще покажу.

Біллі, як городянина, що остерігається порушувати межі чужої власності, бентежила та нецеремонність, з якою вони поводилися в чужій садибі.

— Не турбуйтесь, ніхто вам нічого не скаже, тільки не потолочіть, бува, чого, — заспокоїв його хлопець. — До того ж ця садиба належала колись моєму дідові, і тут усі мене знають. Старий Сільва прибув сюди сорок років тому з Азорських островів. Кілька років пас вівці в горах, поки не перебрався до Сан-Леандро. Оці п’ять акрів, то перша земля, що він заорендував. Такий був його початок. Пізніше він почав брати в оренду ділянки вже по сотні й по сто шістдесят акрів. А тоді з Азорських островів понаїхало його сестер, дядьків, тіток — там усі вони рідня, знаєте, — і Сан-Леандро перетворилося на справжню португальську колонію.

Тим часом старий Сільва купив у мого діда ці п’ять акрів. Незабаром він став докупляти ще й батькову землю ділянками по сто шістдесят акрів, — а батько мій тоді жив уже зовсім сутужно. Та й родичі Сільвині теж скуповувалися. Батько усе мріяв швидко розбагатіти, а помер у злиднях та боргах. А старий Сільва дбав і вважав на найменшу дрібничку, аби лиш із неї зиск. І всі оці португали як з нього змальовані. Бачите, онде за тином над самою дорогою посаджено кінські боби. Та наші б просто посоромилися розводити перед хатою таку мізерію! А Сільва ні. Отож і має будинок у Сан-Леандро та роз’їжджає у великому авто за чотири тисячі доларів. І все-таки засадив цибулею навіть галявинку перед дверима свого міського будинку. І з цього клаптика землі щороку має триста доларів прибутку! Торік він ще прикупив собі десять акрів, — за акр заправили по тисячі доларів, а Сільва хоч би оком зморгнув. Він знав, що земля того варта, знав, що вона окупить себе, та й уже. А то ще придбав у горах ранчо — п’ятсот вісімдесят акрів,