Ім'я рози - Умберто Еко

«Cave basilischium![228] Се гаддя цар, весь повен трутизни, що вся просочується вовні! Повідаю тобі, трутизна, смрад з него виходе і згубе тебе! Струє геть чисто… На плечах білі шіямини іміє, а глава єго аки когутяча, а половина єго летить над землев, а половина пересмикаєся, аки єнші гади. Ласиця єго губит…»

«Ласиця?»

«Ано! Малюцке таке звірєтко, криху довше од миші, й ненавиде єї миш зело. Ровно теж гад і ропуха. Вжди вкусять єї, ласиця наглядить собі копрію альбо осоту та й вкушає єго та й воспять до брані. Речут, же ся з очей родит, но єнші речут, же то фалш єсть».

Я спитав його, навіщо йому василіск, а він відповів, що то його справа. Мене муляла цікавість, і я сказав, що тепер, з огляду на всі ці смерті, не може бути ніяких таємниць і що я розповім про це Вільямові. Тоді Сальватор став палко благати мене мовчати, розгорнув пакунок і показав мені чорного кота. Він притягнув мене до себе і з цинічною посмішкою сказав: мовляв, йому не шмиги, що келар і я, один можновладний, а другий молодий і гарний, можемо любитися з селищанками, а він ні, бо бридкий і убогий. Та він знає одні несвітські чари, які здатні приворожити до нього будь-яку жінку. Треба вбити чорного кота, вийняти йому очі, запхати їх у два яйця чорної курки, одне око в одне яйце, а друге — в друге (і показав мені два яйця, запевнивши, що вони від тієї курки, що треба). Тоді слід закопати яйця в купу конячих кізяків, щоб вони там гнили (він вже приготував собі ці кізяки в закутку на городі, куди ніхто не ходить), тоді з кожного яйця має народитися по чортеняті, і вони стануть йому на службу, здобуваючи для нього всі розкоші сього світу. Але, сказав мені він, щоб ці чари вдалися, та жінка, в якій треба розбудити кохання, має плюнути на яйця перед тим, як їх буде закопано в кізяки, і ця притичина вельми турбувала його, бо тієї ночі потрібна була присутність згаданої жінки і щоб вона зробила те, що належить, не здогадавшись, навіщо воно.

Мене відразу кинуло в жар, обличчя моє запалало, запалало й нутро, і ціле тіло, і я ледь чутно спитав, чи нині вночі він має намір привести в монастир ту саму дівчину, що й учора. Він глумливо засміявся і сказав, що, мабуть, неабияка хіть на мене напала (я заперечив і сказав, що питаю просто з цікавості), а тоді заявив, що у селищі жінок цілий гурт і він приведе сюди іншу, ще кращу, ніж та, яка подобається мені. Мені здалося, що він бреше, щоб я не внадився за ним. З другого боку, що я міг зробити? Ходити за ним цілу ніч, коли Вільямові я був потрібний для геть інших справ? Щоб знов зустріти ту (якщо справді про неї йшлося), до якої штовхав мене мій апетит і від якої відштовхував мене розум, і бачити яку мені заказано повіки, хоч я бажав сього знов і знов? Про це не було й мови. Тому я переконав себе, що про жінку Сальватор каже правду. Або що він взагалі верзе небилиці, а чари, про які він говорив, то просто фантазія його простакуватого і забобонного розуму, і нічого робити він не збирається.

Я розсердився і грубо відштовхнув його, сказавши, що хай цієї ночі він краще йде спати, бо по монастирі вештаються лучники. Він відказав, що знає монастир краще від лучників, та й у цій мряці ніхто нікого не помітить. Та що там, сказав він мені, я зараз як драпну звідси, то й ти мене більше не побачиш, навіть якщо я буду тут, за два кроки від тебе, втішатися з дівчиною, яку ти бажаєш. Він висловився іншими, далеко паскуднішими словами, але сенс був саме такий. Я обурено пішов геть, бо не личить мені, новіцієві з вельможного роду, чубитися з цим поганцем. Я знайшов Вільяма, і ми зробили те, що мали зробити. Тобто примостилися в кінці нави слухати повечер'я, щоб після закінчення богослужіння ми були готові вирушити у нашу другу (а я — третю) мандрівку нутрощами лабіринту.

Четвертого дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я,

де описано ще одні звідини лабіринту, мандрівники прибувають на поріг finis Africae, та увійти не можуть, бо невідомо, що таке перший і сьомий з чотирьох, і врешті з Адсом знов стається напад любовної недуги, сього разу високовчений

Відвідини бібліотеки забрали нам багато годин праці.

Те, що ми мали зробити, на словах здавалось легким, але ходити, присвічуючи собі каганцем, читати написи, позначати на мапі проходи і глухі стіни, занотовувати початкові літери, пересуватися різними шляхами, що їх дозволяє гра отворів і перегородок, виявилося ділом довгеньким. І нудним.

Було дуже зимно. Ніч не була вітряна, і не було чутно того тоненького свисту, який так вразив нас першого вечора, але крізь отвори проникало вологе, крижане повітря. Ми одягли вовняні рукавиці, щоб не заклякали руки, коли ми торкатимемось книг. Але то були рукавиці, призначені для того, щоб писати взимку, — кінчики пальців зоставалися відкритими, і ми раз у раз мусили підносити руки до полум'я, ховати їх на грудях або плескати в долоні, підстрибуючи від холоду.

Тому ми не могли зробити все відразу. Ми, зрештою, щоразу зупинялися понишпорити по шафах; Вільям, з новими окулярами на носі, тепер міг досхочу гортати книжки, і кожна нова назва книги, яку він брав до рук, виклиала у нього вигуки радості — він або знав цей твір, або давно його шукав, або ж ніколи про нього не чув, а тому ця книга хвилювала й інтригувала його. Одне слово, кожна книга була для нього немов казковий звір, якого він стрічав на незнаній землі. Гортаючи рукописи, він велів мені зазирати на інші полиці. «Подивись-но, що у тій шафі!»

Переставляючи фоліанти, я читав по складах: Historia anglorum[229] Беди… Того ж таки Беди De aedificatione templi, De tabernaculo, De temporibus et compute et chronica et circuli Dionysi, Ortographia, De ratione metrorum, Vita Sancti Cuthberti, Ars metrica[230]».

«Звісно, усі твори Велебного… А диви-но сюди! De rhetorica cognatione, Locorum rhetoricorum distinctio[231], а скільки тут граматиків — Прісціян, Гонорат, Донат, Максим, Вікторин, Євтих, Фока, Аспер… Дивно, спочатку мені здавалося, що тут лише автори з