Книга Балтиморів - Жоель Діккер

— Авто доведеться покинути тут, — сказав Гіллель. — В інспектора були папери й на нього. Тепер підемо пішки.

*

21 листопада 2004 року

Отакі були перші новини.

Цього разу маршал прийшов до дядечка Сола в контору.

— Сьогодні вночі під час проходження звичайного контролю на паркувальному майданчику в Монтані Вудро Фінн застрелив інспектора дорожньої поліції. Камера зафіксувала це. Він був у автомобілі, що зареєстрований на ваше ім’я.

Він показав кадр із відеокамери.

— Цим автомобілем користується Гіллель, — відказав дядечко Сол.

— Це ваше авто, — уточнив маршал.

— Ви хочете сказати, що я був сьогодні вночі в Монтані?

— Я не кажу, що ви були з Вуді, пане Ґольдмане. Водієм авто був ваш син, Гіллель. На місці знайшли його водійське посвідчення. Відтепер він учасник убивства представника охорони правопорядку.

Дядечко Сол зблід і затулив обличчя долонями.

— Що ви хочете від мене, пане інспекторе? — запитав він.

— Цілковитої співпраці. Якщо ви отримаєте бодай якусь звістку, зателефонуйте мені. Бо я муситиму заарештувати вас за сприяння у втечі й убивстві. А докази, як ви бачили, ось.

*

22 листопада 2004 року

Покинувши автомобіль, вони вирушили в дорогу і дісталися до якогось мотелю. Заплатили готівкою, та ще й зверху накинули, щоб господар не вимагав документів. Вони прийняли душ і відпочили. Якийсь чоловік за п’ятдесят доларів завіз їх автомобілем до автобусної станції в Бозмені. Вони придбали квитки на «Ґрейгаунд» до Каспера, штат Вайомінґ.

— А далі що будемо робити? — запитав Вуді.

— Подамося до Денвера і сядемо на автобус до Балтимора.

— А в Балтиморі що?

— Попросимо, щоб тато допоміг нам. Пересидимо кілька днів в Оук-Парку.

— Сусіди нас побачать.

— Ми не виходитимемо з дому. Ніхто й не подумає, що ми там. Урешті тато вивезе нас кудись. До Канади або в Мексику. Він знайде спосіб. Дасть грошей. Тільки він допоможе нам.

— Я боюся, що мене схоплять, Гіллелю. Боюся, що це таки станеться. Вони стратять мене?

— Не турбуйся. Спокійно. Цього не станеться.

За два дні, 24 листопада, вони прибули на автостанцію в Балтиморі. Напередодні Дня подяки. То був день Драми.

*

24 листопада 2004 року, День Драми

На автовокзал у Балтиморі вони приїхали десь опівдні, а потім громадським транспортом дісталися до Оук-Парку.

Купили дві бейсболки і нап’ялили їх на самісінькі очі. Та це була марна пересторога. О тій порі вулиця була порожня, дітлахи в школі, а дорослі на роботі.

Попрямували по Вілловік-роуд. Незабаром вони побачили свій дім. Серця їхні закалатали. Вони були майже вдома. Як зайдуть досередини, то будуть у безпеці. Ось вони вже й перед дверми. Гіллель дістав свій ключ. Відімкнув двері, й обидва ввійшли до хати. Озвалася сигналізація, та Гіллель набрав код на екрані. Дядечка Сола не було. Як завжди, він пішов на роботу.

На вулиці сидів у засідці в автомобілі маршал, який побачив, як Вуді з Гіллелем увійшли до будинку. Він узяв рацію й викликав підмогу.

Вони страшенно зголодніли, тому відразу пішли до кухні.

Зробили сандвічі з тостового хліба з холодною індичкою, сиром і майонезом. Поласували. Повернувшись додому, хлопці заспокоїлися. За два дні в автобусах вони геть зморилися. їм хотілося прийняти душ і відпочити.

Попоївши, вони піднялися нагору. Зазирнули до Гіллелевої кімнати. Поглянули на давні малюнки, що висіли на стінах. На дитячому письмовому столі стояла світлина, де вони були зняті коло рекламного стенда на підтримку Клінтона під час виборів 1992 року.

Вони всміхнулися. Вуді вийшов із кімнати, пройшов коридором і ввійшов до спальні дядечка Сола та тітоньки Аніти. Гіллель зиркнув у вікно. Його серце здригнулося: в саду займали позиції поліцейські у бронежилетах і шоломах. Їх помітили. І тепер вони були мов щурі в пастці.

Вуді знай стояв на порозі спальні. Стояв спиною й нічого не бачив. Гіллель обережно підійшов до нього.

— Не обертайся, Вуді.

Вуді послухався і не рушив з місця.

— Вони тут?

— Так. Скрізь поліція.

— Не хочу, щоб мене загарбали, Гілле. Хочу лишитися тут назавжди.

— Знаю, Вуді. Я теж хочу лишитися тут.

— Пригадуєш школу Оук-Трі?

— Авжеж, Вуді.

— Що б я робив без тебе, Гіллелю? Дякую тобі, ти надав сенсу моєму життю.

Гіллель плакав.

— Дякую й тобі, Вуді. Вибач мені за все, що я укоїв тобі.

— Я давно вже все простив тобі, Гіллелю. Я завжди любитиму тебе.

Гіллель дістав револьвер Вуді, якого таки не викинув. Замість нього він жбурнув у річку камінь.

Він притулив дуло Вуді до голови.

Заплющив очі.

На першому поверсі пролунав страшенний гуркіт. Група вторгнення вивалила двері й удерлася до передпокою.

Гіллель вистрілив. Вуді повалився додолу. На першому поверсі почувся галас. Поліцаї позадкували, подумавши, що стріляють у них.

Гіллель уклався на ліжку своїх батьків. Сховав обличчя у подушках, загорнувся в простирала, вдихнув усі запахи свого дитинства. Знову побачив своїх батьків, був недільний ранок. Вони з Вуді урочисто заходять до спальні, несуть сюрприз — таці зі сніданком. Сідають на ліжку і роздають старанно спечені пиріжки. Сміються. Сонце струмує крізь відчинене вікно, купаючи їх у своєму промінні. Їм належить увесь світ.

Гіллель притулив дуло до скроні.

Всьому є край, як і всьому є початок.

Натиснув на гачок.

І все скінчилося.

Частина п’ята

Книга відновлення

(2004–2012) 

45

Червень 2012 року у Флориді був душний і спекотний. Я переймався переважно тим, що шукав покупця на дядечків дім. Треба було позбутися його. Та я не хотів продавати його першому-ліпшому покупцеві.

Від Александри новин не було, і це мене турбувало. Ми ото цілувалися у мене вдома в Нью-Йорку, та потім вона подалася до Сан-Кабо-Люкаса, щоб налагодити стосунки з Кевіном. За чутками, що дійшли до мене, їхня мандрівка до Мексики завершилася провалом, але я хотів почути це від неї самої.

Урешті