Вічний календар - Василь Махно

запросити Домаховського, прочинила для свіжого повітря, то їхні млосні голоси зібрали під будинком чимало ловців ґав. Нарешті вони видихнули, як перед смертю видихають спресоване в легенях повітря. Вулиця здогадалася, що ті двоє коханців, за якими вони заглядали, закінчили свої любощі на найвищій ноті. Ніхто не розходився. Цікаво було побачити — хто ж розхитував цього ранку дім. Але хитра Амброзія випустила Домаховського бічними дверима. Здолавши огорожу, він подався в бік залізничних майстерень. А вона, повернувшись до кімнати, прилипла до вікна — перед будинком, роззявивши писки, стояли мешканці Колійової, чекаючи на чудо. Після цього випадку Амброзія уникала зустрічей із Домаховським, підсовуючи йому когось із молоденьких дівчат, що наймалися до неї на працю. Про те, що Колійова перекрита юрбою, яка заважає візницям перевозити пасажирів, сповістили поліцію. Того ж дня Настя Баревичева була в Чорткові. Приїхала дізнатися, що потрібно, аби на осінь записати Дмитра до гімназії. Анна-мурзиха випровадила дочку з Митниці торохтливою бричкою. Скалічілий на війні Остафійчук, який наглядав у Баревичів за кіньми, повіз Настю до міста. Остафійчуку ампутували по лікоть праву руку, і довгий рукав тепер теліпався з культі, як індичий ніс. Настині двадцять шість років після народження сина буяли жіночими принадами, на які липли чоловіки. Будь-хто, опинившись поруч, розумів її бажання. Настя охоча була до любощів і не приховувала цього. Анна-мурзиха перебирала в пам’яті всіх жінок по чоловіковій та своїй лініях, аби зрозуміти, у кого ж її дочка вдалася.

Зранку, коли Настя лаштувалася до міста, Анна-мурзиха відкликала Остафійчука вбік і попросила пильнувати за дочкою. Вони мають заїхати до гімназії та на ринок, сказала Анна, і повернутися додому. Остафійчук отримав список, що й де купити, а Настя — про що розпитати в гімназіальній канцелярії. Виїхали польовою дорогою на Ягільницю, а звідти гостинцем дісталися Чорткова. Поки Настя буде в гімназії, Остафійчук купить усе, що треба, на ринку. Домовилися зустрітися біля годинникової вежі ополудні. Настя досить швидко з’ясувала правила прийому й пішла вулицею Міцкевича назустріч… Домаховському. Вона минула будинок із бакалійною крамницею, де до війни перебувала українська гімназія, а Домаховський, після бурхливої ночі з повією та несподіваного ранку з Амброзією чвалав до банку. Перед тим, прийшовши з запізненням до праці, він попрохав вільний день, поскаржившись на шлунковий розлад. Набрехав про шлунок і подався до центру міста. Нині надходив реченець розрахунку за позику. Переходячи вулицю, Домаховський зупинився, щоби перепустити Білґорая. Водовоз летів своєю бричкою, порозвозивши зранку воду, бо з шостої години починався шабес, і Мошко, як усі гебреї Чорткова, снував вулицями зі швидкістю світла. Тим часом Настя порівнялася з Домаховським — і вони усміхнулися одне одному. Цього вистачило, щоби Домаховський змінив свої плани й запросив Баревичеву на каву до цукерні. Принюхавшись як пес, він зрозумів, що пані не відмовить. Настя пахкотіла незнайомим запахом айви з листа від Петра Урбана. Учора її руки торкалися того Урбанового конверта, всередині якого росли духмяні белградські садки.

Остафійчук прочекав Настю в умовленому місці — під вежею з годинником до темряви, і Митниці дістався вже за північ.

Наївся тієї ночі страху. Польову дорогу перебігали кілька разів вовки. Нервово сіпався кінь. Навкруги тхнуло вовчатиною. Мабуть, десь поблизу було лігво, і народжені в березні вовченята вже підросли й устигли пообсцикати найближчі кущі й чагарники, помітивши територію. Остафійчук про всяк випадок наготував віхоть соломи, а сірники завше тримав у глибокій кишені військових штанів. Того року голодні вовки тягли з хлівів та стаєнь овець та птицю. Усі, хто пускався в нічні переїзди, про це знали. Зранку, теліпаючи рукавом на обрубкові, розповів Анні-мурзисі, що Насті не дочекався, але про вовків і свій перестрах — промовчав.

У помешканні Домаховського Настя прожила тиждень.

Через тиждень приїхала додому і сказала матері, що вибирається до Чорткова.

Баревичі ненавиділи Волянських із Коритовськими. А коли Дмитро Баревич, нащадок митника Гриця Баревича, появився на світ, то всі, хто міг би переповісти правдиву історію цієї ненависті, стали землею. Найбільше знав про це Дмитрів дідо — Данило. Як відомо, ще незадовго до народження внука, Данила не стало. Анна-мурзиха тепер єдина знала родинну історію і боялася, щоб ніщо з того знання не вивітрилося з пам’яті. Тому, коли Дмитрикові виповнилося сім років, вирішила, що малому вже можна почути від неї щось про Баревичів, бо до часу, поки він навчиться читати й перегляне родинні папери, вона хотіла відкласти в дитячій свідомості слова, як птаха відкладає в гніздо яйця, коли надходить для цього відповідна пора. Того ранку, коли Анна-мурзиха вирішила поговорити з онуком, трапилася непередбачувана подія. Старий мул, залишений відступаючими російськими військами, той самий, яким Анна їздила до Язловець рятувати від тифу Настю, упав посеред обори. Насправді ніхто не бачив, як тварина звалилася на бік, виставивши зарубцьовану світлу підчеревину з рудою шерстю. Остафійчук останнім часом побоювався, що мул може стати легкою здобиччю для вовків, тому хотів припнути його до жолоба у стайні. Але Анна-мурзиха, бачачи, як гасне пломінь життя в очах мула, наказала залишити тварину в спокої. Мула й надалі можна було побачити на вулицях Митниці. Остафійчук щодня досипав йому вівса або січки. Тепер, лежачи на лівому боці, мул, з морди якого текла смердюча зелена слина, ще силувався зіп’ястися на ноги, піднімав важку голову, але шийні м’язи ослабли. Над ним стояли Остафійчук, Анна-мурзиха, наймичка Юлька й семирічний Дмитрик. Усі вони пригадували його життя, що пробігло перед їхніми очима. Дмитрик, мурзишин онук, найменше знав про малого коня — так він називав мула. Але й інші знали не більше. Звідкіля ж вони могли дізнатися про те, що червоне лошатко з білим підчерев’ям з’явилося в одному з турецьких сіл задовго до війни, у господарстві турка Юфюка, в околицях еялету Кайсері? Звісно, що десь воно й від когось народилося. Коли червоношкіре лоша підросло, Юфюк продав його перекупникові худоби, перед тим каструвавши в півторарічному віці. Лоша виявилося міцним і дорідним. Особливо покупців приваблював рідкісний рудавий колір. До часу, відколи почалася військова служба, наш мул змінив кількох господарів. У віці чотирьох років червонобокий перевозив важкі тюки з пшеницею в стамбульському порту. Потім опинився в селянському господарстві, у провінції Караман. Суворий господар, гориста місцевість та поля, розкидані по схилах, привчили мула до витривалості. Один із військових інтендантів умовив караманського селянина відпродати червонобокого для потреб війська, коли мул переступив шестирічний вік. Зуби в нього були ще міцні, не скришені, а м’язи, внаслідок ходіння гірськими стежками з вантажами, пружні. Уже як військовий наш мул побував на Грецькому фронті біля Салоників. Він не підозрював, що йому підготував генералісімус Енвер-паша. З наказу паші частину, до якої наш мул був приписаний, перекинуть на Галицький фронт. Першого ж дня мул вгрузне в розмите осінніми дощами галицьке болото, коли Кюбат, підганяючи, виведе його з транспортного