Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Видно, Наня почула її крик, бо відразу ж з'явилась на березі; тим часом човни вже випливли з комишевих заростей на чисту воду. І вона нічого не могла побачити, окрім човнів, що швидко віддалялись. Наня стояла, марно вдивляючись і прислухаючись; наспів і старий Візун, — мабуть, здогадався, що тут щось негаразд. Глянувши на озеро, він одразу збагнув, що трапилось, і погрозливо підняв угору костур. Але веслярі гребли щосили, човни швидко пливли і незабаром зникли у вечірньому мороці.
Вже зовсім смеркло, як Доман причалив з нареченою до берега. Вона весь час плакала, але мовчала й не опиралась: тепер була переконана, що від долі їй не втекти. Він повіз її на коні — тільки не до себе додому, а до Вішів, нічого їй про це не сказавши. Мав намір узяти її з батьківського дому, аби не говорили, що схопив дівку по-розбійницьки. Коли на світанку, глянувши крізь сльози, Дзіва узріла знайому околицю, вуста в неї усміхнулися, заплакані очі повеселіли. Мовчазним поглядом вона подякувала Доманові.
Осінній ранок був прохолодний, коли вони зупинилися біля воріт. На подвір'ї Живя з братовими набирала воду, в дверях стояв Людек, лаштуючись іти на влови. Побачивши, що хтось під'їхав верхи на коні, і впізнавши Домана, а коло нього жінку з закритим обличчям, всі побігли до них. Тут Дзіва скочила на землю і, забувши про все, пломеніючи від щастя, замахала до своїх руками. Сестри з радісним криком кинулися одна одній на шию, невістки теж побігли обійняти її, прилетів брат запитати, що сталося.
Доман зліз з коня біля воріт.
— Людку, брате, — звернувся він, — я привіз вам сестру, доля призначила її мені, і вона мусить бути моєю, але взяти її я хочу з ваших рук, з-під батьківської стріхи. Тож благословіть нас і справте весілля!
Дзіва притулилася зашарілим обличчям до плеча сестри, плачучи і сміючись водночас. Людек з братом, що вибіг з хати, заплескали в долоні. Незабаром прийшли і свати, було запрошено дружбів, приїхав князівським поїздом молодий жених, відсвяткували весілля, на якому гості сім днів їли, пили, співали, танцювали й веселилися.
І я там був, мед і пиво пив, бо ж саме так має закінчуватись прадавня легенда.
ДОДАТОК.
ІСТОРИЧНІ ЛЕГЕНДИ
Як про дитячі літа людини, так і про перші таємничі дні зростання і розвитку народу, коли нема свідків, котрі б щось розказали, важко розповідати. Як дитина, котра, народившись на світ, швидко набирається сил і перетворюється в дорослу людину, так і народ у пітьмі первобутності, обдарований винесеною ще з колиски потенцією, в незбагненний спосіб формується для своїх майбутніх випробувань.
Отож нема нічого важчого, як підняти завісу, що закриває прадавнє минуле народу. Такі епохи залишають після себе мало пам'яток і слідів. Тільки аналогія, порівняння, певні сталі закони, за якими розвивається людство, дають можливість робити якісь висновки. З родин виростають роди, племена, общини і народи; але таємничий цей процес фактично не дозволяє себе дослідити, і ембріологія народу завжди залишиться тільки правдоподібністю й гіпотезою.
Історія слов'ян взагалі довгий час була оповита майже непроглядною млою: ніхто не знає їх, ніхто про них не згадує. В цьому мовчанні, коли тільки деякі докази, деякі характерні риси переконливо вказують на можливість існування їх на тих самих землях, на яких вони виступлять пізніше, розростаються незліченні племена одної крові і спільної мови; то невідомі й приховані від усіх, то помилково зачислювані до інших племен. В Геродотовій «Скіфії» знаходимо слов'янство ще в сповитку; таким же бачимо його значно пізніше, в «Германії» Таціта. Це має свій смисл. У той час, як інші племена та народи домагаються слави й широкого розголосу, слов'яни жадають спокою і переховуються у глушині, знаходячи біля домашнього вогнища все, що було необхідне для життя. І тому їх перша поява в історії цілком відповідає їхньому характеру в минулому.
Послухаймо того свідоцтва про них, котре має в собі щось містично хвилююче, коли зважити, що в ньому слов'яни уперше представлені світові. Близько 629 року Феофілакт Сімокатта пише:
«Наступного дня королівська сторожа схопила трьох мужів, родом із слов'ян (sklabenoi). Не було при них залізної, ні іншої зброї; зрештою, нічого при собі не мали, окрім гуслів. І король (грецький імператор Маврикій) розпитував про народ їхній, де він розселився і чому вони блукають біля римських границь. Ті відповіли, що родом вони слов'яни й живуть на узбережжі Західного океану і що Хакан, хан аварів, вирядив послів у їхні краї з численними дарами для володарів народу, щоб заручитися військовою підтримкою. Володарі дари прийняли, але укласти союзу не захотіли, твердячи, що для них надто обтяжливий далекий похід; для свого виправдання послали до Хакана цих ось — нині впійманих — людей. І вони здійснили цю подорож за п'ятнадцять місяців. Але Хакан, зневаживши право послів, вирішив перешкодити їхньому поверненню на батьківщину. Вони ж, наслухавшись про римський народ, що прославився багатством і людяністю (як можна сміло твердити), скористалися з першої ж нагоди і втекли у Фракію. Далі говорили, що ходять з гуслями, бо не звикли носити при боці мечів, оскільки їхній край не знає заліза, і це дозволяє їм жити у мирі та згоді; тому й грають на гуслях і не вміють сурмити у сурми. «Кому чужа війна, той повинен, — говорили вони, — віддаватися музичним вправам». Почувши це, самодержець полюбив народ, до якого вони належали, і гостинно прийняв їх, єдиних серед усіх варварів, яким доводилося зіткнутися з ним, і, дивуючись їх зросту і вродливості, відіслав у Гераклею».
В такому ідеальному світлі вперше постає перед нами плем'я слов'ян, яке не знало мечів, яке з піснею і гуслями ішло по світу, вирушивши до хана аварів, до двору імператора Маврикія. Такий самий характер колишнього слов'янського суспільства, миролюбного й недосвідченого у війні, підтверджує Йорнандес, коли пише про них «armis disperiti»[1].
В цій тиші
