Повернутися дощем - Світлана Талан

— За моїми підрахунками, незабаром ми повинні зустрітися на річці Кальміус. Сподіваюсь, що хоч один мобільник живий.

— Аби лише був зв’язок, — сказав Мона, дістаючи телефон.

Злий з’ясував, що хлопці дійсно чекають на групи, які підтягуються в умовлене місце на Кальміусі, до якого лишалося кілька кілометрів.

— Дай телефон, — попросив Геник, — зроблю один короткий дзвінок.

Він набрав номер матері, але з нею не було зв’язку, тоді Гена подзвонив Улі, та дівчина не відповідала. Спробував ще раз — марно.

— Чому надувся? — спитав Злий.

— Уля не відповідає.

— Сподівайся на краще, — підбадьорив він і дав команду: — По конях, хлопці. Залишилося недовго, а там води — ціла річка! Пий — не хочу!

Насті пощастило: її вже кілька днів поспіль відправляли на роботу до громадської їдальні, де вона могла митися і прати одяг, а також спілкуватися з Алісою. Щоправда, колишня подруга дуже переймалася тим, щоб її чоловік та на роботі не дізналися, що вона допомагає Насті.

— Усе за планом! — радісно сповістила Аліса. — Мій сусід афганець погодився вам допомогти. Він уже переговорив з керівництвом, і йому пообіцяли вас звільнити.

— Невже?! — вирвалося радісне в Насті.

— Ну, не просто так звільнити, а на когось обміняти, — пояснила Аліса. — Це забере трохи часу, але впевнена, що все буде добре. Він зв’язався з волонтерами з України, і вони шукають, на кого вас обміняти.

— Тобто вже йдуть перемовини?

— З його слів так. Насте, прошу: дай слово, що мій чоловік ніколи не дізнається про мою допомогу, — попросила жінка.

— Алісо, скільки можна?! Невже я сама собі ворог і тобі теж?

— Може, подзвонити твоїй матері? Чи попросити Аллу з’їздити до неї в село?

Настя задумалась. Звичайно, мати змучилась від чекання та невідомості. А якщо зірвуться перемовини? Не зможуть їх обміняти? Вона вирішила, що буде краще, коли мати знатиме принаймні, що вона жива.

— Гаразд, — сказала вона Алісі наприкінці робочого дня. — Нехай Аллочка все розповість мамі. Попроси її дізнатися, як там Іванка і Геник. Добре?

— Домовились. Не знаю, чи будуть тебе надалі сюди присилати, — сказала Аліса. — Охоронець на нас косо дивиться.

За вечерею Настя розповіла про добрі новини Вадиму.

— Нас скоро звільнять! — посміхнулась вона йому щасливо.

— Будемо сподіватися, — стримано відповів Вадим.

До їхньої камери підселили людей. Спочатку привели жінок, і з’ясувалося, що в камері чотири на чотири метри разом з Настею і Вадимом житимуть шістнадцять жінок різного віку: від дівчини, яку заарештували за проституцію, до сімдесятидворічної бабці.

— А вас за що затримали? — поцікавилася в неї Настя.

Старенька перелякано озирнулася, притисла до себе матрац і закліпала очима. Скидалося на те, що бабця взагалі не розуміє, що з нею і де вона.

— Будете сміятися, але її затримали за підозрою в коригуванні вогню, — хихикнула дівчина з густо нафарбованими очима. — Схоже, стара взагалі тю-тю, — вона покрутила пальцем біля скроні. — Мене, до речі, звати Аліною.

— Невже не зрозуміло, що вона не могла бути коригувальником?!

— Телефонувала по мобільнику біля блокпостів, то її і запідозрили, — пояснила Аліна.

— Гаразд, — зітхнула Настя, — у нас чотири ліжка, а нас шістнадцять чоловік. Потрібно якось розміститися.

— Один чоловік на всіх, — посміхнулася Аліна. — Я б його забрала до себе в ліжко, але він зайнятий. Попереджаю, з бабцею спати не буду — від неї тхне сечею.

— На кожне ліжко можна розмістити по дві жінки, — сказав Вадим. — Нехай лягають ті, хто старші за віком. Решта може спати на підлозі на матрацах. Цікаво, що трапилось? Чому всіх перевели в одну камеру?

— Укрів у полон взяли багато, тому нас трамбують, як оселедці в бочку, — кинула Аліна.

Не встигли полонені розстелити матраци, як знову відчинилися двері й привели трьох чоловіків.

— Ого! — вихопилося у Насті. — Це вже занадто!

— Поміститеся, нікуди не дінетеся, — сказав охоронець. — Це ж не назавжди. Пожили в п’ятизірковому готелі вдвох, досить! Не стовбичте, а лягайте — місця більше буде.

— Дякую за пораду! — сказала Настя. — Уже й стовбичити ніде.

Люди довго штовхались, натикаючись одне на одного, бо не було куди й ногою ступити, лише бабця перелякано дивилася на всіх, притискаючи свій матрац. Врешті-решт, Настя вмовила її простелити матрац і поклала жінку спати. Сама ж зайняла місце під ліжком біля стіни поруч з Вадимом. У камері дуже швидко стало задушливо, люди совалися, намагаючись лягти зручніше. Тільки-но стало тихо, як озвалася бабця:

— Я хочу в туалет!

— Ви можете трохи потерпіти? — спитала Настя.