Повернутися дощем - Світлана Талан

— Навіть не знаю, навіщо тобі допомагаю, — промовила стиха Аліса. — Мабуть, на згадку про роки дружби. Тоді у нас все було так добре! Ніколи й подумати не могла, що між нашими містами колись буде проходити кордон.

— Кордони бувають не лише між містами, а й між душами, — сказала на те Настя.

Після короткого відпочинку Геник зібрався йти в розвідку.

— У тебе нема мобільника, — зауважив Злий, — візьми мій.

— Навіщо? Якщо за півгодини вас не наздожену, йдіть далі без мене. Телефон мені ні до чого, а вам ще знадобиться.

— Незабаром усі мобільники здохнуть без підзарядки, — зауважив Малий.

— Якщо в селі все тихо, можна буде підзарядити, — сказав на те Геннадій.

— Нема часу, — буркнув Злий. — Так обійдемося, — і додав: — Поки що.

Геннадій вирушив городами до крайньої хати. Він умисне обрав убогу хатинку, де навряд чи оселилися ополченці. У дворі на мотузці сушилися чоловічі спортивні штани та рушник, три курки мирно дзьобали з миски мішанку, на їх варті стояв чорний півень з великим хвостом. Він перший помітив чужинця, який ввійшов з городу, рипнувши хвірткою, і дав куркам сигнал тривоги. Двері веранди були відчинені, тож Геннадій зайшов і постукав у хату.

— Відчинено! — почув старечий голос.

Хлопець зайшов до хати, привітався із дідусем.

— Можна у вас розжитися водичкою та харчами? — спитав.

— Сідай, поїси борщу, — сказав старий і щось пробурмотів про те, що вже не першого годує. — Куди вас подінеш? — поставив на стіл каструлю.

Геник притулив автомат ліворуч від дверей, щоб не лякати зброєю старого, і сів за великий круглий старий стіл, який був посеред кімнати. Дід мовчки дав йому ложку і кусень хліба та налив борщу в глибоку миску, відійшов до вікна. Геннадій швидко сьорбав, думаючи про те, що треба попросити борщу для хлопців. Не встиг він доїсти, як у хату зайшов світловолосий хлопець у військовій формі, поставив автомат праворуч від дверей і привітався російською. Геник також поздоровався російською, бо хлопець не викликав жодної підозри. Той сів навпроти Гени, і дід мовчки поставив перед ним миску з борщем. Незнайомець наминав з апетитом, потім відкусив хліб і спитав:

— Звідки ти?

— З 39-ки, — відповів Геннадій. — А ти?

— І я з 39-ї Псковської дивізії, — здивувався білявий. — Стій, щось я тебе у нас не бачив…

Геник умить оцінив ситуацію. Від виходу з хати його відділяв великий стіл, автомат — біля дверей. Він рвучко підвівся, перекинувши важкий стіл від себе, і одним стрибком дістався дверей, схопив зброю і вискочив стрімголов надвір. Він ще ніколи в житті так швидко не бігав. Уже в кінці городу він почув позаду: «Стій!» і постріли. Геник перетнув дорогу і пірнув у «зеленку». Він біг між деревами, не помічаючи, як гілки до крові дряпають обличчя. Спинився тільки тоді, коли відчув себе в безпеці. Пострілів позаду не було, та й не такий дурний росіянин, щоб наражати себе на небезпеку в лісосмузі. Трохи відхекавшись, Геник пішов наздоганяти товаришів.

Хлопці чули постріли, тож полегшено видихнули, коли побачили свого товариша.

— Що там було? — спитав Малий.

Гена сів на траву і посміхнувся.

— Ви не повірите: я сидів за одним столом і їв борщ з бійцем Псковської дивізії.

Він розвеселив побратимів своєю розповіддю і попросив вибачення за те, що не зміг роздобути їм хоча б води. Вони вирушили далі і за п’ятнадцять хвилин на роздоріжжі побачили розбиту військову машину, на якій тріпотів вітер білий прапор.

— Нічого собі! — вигукнув Малий. — Метал як друшляк від куль. Я такого ще не бачив!

— Якщо є розбита техніка, то мають бути і люди. Логічно? — спитав Кабан.

— Але де вони? Пішли далі? — припустив Злий. — Треба все оглянути, тільки обережно, бо ще свої постріляють.

Довго шукати не довелося. За кілька кроків вони знайшли сімох вбитих солдатів.

— Схоже хлопці були поранені, а їх тупо добили, — сказав Мона. — Бо в кожного є поранення і прострелена голова. Тварюки!

Хлопці перевірили кишені — документів у вбитих не було, але шеврони вказували, що вони були українськими бійцями.

— Усе забрали: телефони, документи, зброю, — просичав Злий. — Наволоч! Ненавиджу!

— Треба їх поховати, — сказав Малий. — Не залишати ж їх, щоб собаки та звірі розтягли.

— Двоногі звірі попрацювали до цього, — сказав Злий. — Якщо ми почнемо ножами довбати землю, це затягнеться надовго. До того ж ми не запам’ятаємо це місце.

— То що ж робити?

— Складемо трупи докупи і накриємо гілками. Сподіваюсь, наші згодом заберуть їх для поховання.

Коли трупи бійців були надійно приховані сухим гіллям, Злий запропонував подзвонити побратимам: