Вовк-тотем - Цзян Жун

дим, і за мить з інших трьох сторін також запалав вогонь. Бао Шуньґуй ще наказав скручувати з гнучких тростин «вінки», підпалювати їх і закидати подалі вглиб очерету. Аж лискучий від сухості очерет, ставши місцем зустрічі вогню й вітру, умить запалав, мов підірваний нафтовий термінал, і полум’я в кілька чжанів[84] заввишки викидало над собою ще на кілька десятків чжанів густий дим, що клубочився й розлізався по небу. Очеретяне море в кілька тисяч му швидко перетворилося на море вогню і над цим морем у повітрі затанцювали чорні листя й стебла, що їх піднімав угору потужний потік гарячого повітря, ніби це зграя чорних кажанів налетіла з південного заходу й затулила собою небо і сонце. Бао Шуньгуй щось схвально вигукував з висоти пагорбка, ніби полководець держави Східна У, який командує підпалом табору противника, що розтягнувся на сімсот лі.[85]

Біліґ, перебуваючи в клубах диму й пороху на західному боці очеретяного моря, раптом повернувся на схід, обличчям до неба, і впав на коліна; його обличчя було мокре від сліз. Він довго не вставав з колін, все бубонів якісь слова. Чень Чжень не міг їх розчути, однак здогадувався, що говорить Старий.

Напрямок вітру несподівано змінився, і цей скажений володар степу обрушив на голову Старого їдкий чорний дим і вогонь. Чень Чжень і Ян Ке кинулися допомогти Старому підвестися й вибігти з цього диму на засніжений схил. Усе обличчя Старого було чорним від сажі, а очі — повні чорних сліз. Коли Чень дивився на нього, в його душі виник якийсь дивний невисловлюваний резонанс, а перед його очима постав цей страшний і шанований вовк-тотем, що здійнявся до неба в потужному вогні й густому димі й полетів високо-високо до Тенґера, забираючи з собою і вперту монгольську душу. А його брати й сестри, діти й онуки, яким пощастило лишитися живими, будуть і далі нести лихо і щастя Великому монгольському степу і стануть гордістю і славою кочовиків.

Сильний вітер проштовхнув хвилю вогню вперед, і вона пожерла до останку старий очерет, а потім вітер здійняв до неба гору попелу і розвіяв його по ще вкритому снігом пасовищу у південно-східному напрямку. Велике вогнище палало добру половину дня по обіді, і там, де пройшли вогонь і вітер, жодного сліду від очерету не залишилося. Нарешті згасли останні іскри і тисячі му, що золотилися сухим очеретом, перетворилися на згарище, а з підвітряного боку показалися десятки тисяч му чорної землі. Однак ані з півночі, ані з півдня, ані зі сходу, ані з заходу не чутно було ні гавкоту собак, ні рушничних пострілів.

Коли вітер розвіяв рештки диму, над згарищем поступово стало холодно. Бао Шуньґуй наказав усій команді роззосередитися в ряд і прочесати згарище в пошуках вовчих тіл, щоб порахувати свої здобутки. Дехто очікував, що у вогні згоріло більше двадцяти вовків, а дехто передбачав, що військовий успіх цього разу перевершить ранковий. Бао Шуньґуй сказав:

— Не важливо скільки і не важливо, що від них лишилося, але знайдіть мені всіх і ретельно складіть докупи, я їх зафотографую, адже ми не можемо подавати помилкові відомості про військовий стан. Я хочу, щоб усі в наших аймаках і хошунах знали, що називається справжньою боротьбою з вовчим лихом, а не полюванням заради хутра.

Чень Чжень їхав поряд зі Старим Біліґом з віддаленого краю загону вершників. Він нишком спитав:

— Батьку, а ви думаєте, скільки вовків могло згоріти?

— Палити степ — це ваші ханьські витівки, — сказав Старий, — монголи бояться вогню — як же я можу знати, скільки в такий спосіб можна вбити вовків? Я боюся, щоб Бао Шуньґуй, випаливши очерет, не надумав тут піднімати цілину…

Прочісуючи згарище, вони тримали не швидку й не повільну ходу загону, а коли їм траплялася більш-менш помітна купка попелу, вони схвильовано ворушили її кінцем держака аркана або розбивали її кількома ударами, і щоразу, коли купка зрівнювалася із землею і в ній нічого не виявлялося, Старий зітхав із полегшенням.

Вітер слабшав, однак піднятий кінськими копитами попіл запорошував до сліз очі і людям, і тваринам, час від часу з різних місць загону лунали кахикання чи форкання, а невдовзі й собаки почали покашлювати. Іноді собаки могли наступити на ще не згаслі іскри, й тоді чулося їхнє «ау-ау» через біль від опіку. Загін уже прочесав більшу половину згарища, але так нічого й не знайшов. Бао Шуньґуй дещо нервувався й постійно кричав:

— Повільніше! Повільніше! Жодної купки попелу не пропустіть!

Похмуре обличчя Старого Біліґа поступово розгладилося, і Чень не втримався, щоб не спитати:

— Тож вовкам удалося заздалегідь утекти? Інакше ми б обов’язково знайшли хоча б парочку з них.

— Мабуть, Тенґер знову їм допоміг, — сказав Старий зі сповненими надією очима.

Здаля раптом долетів крик: «Тут є дохлий вовк!» — і обличчя Старого знову потемніло; вони вдвох підстьобнули своїх коней і помчали до того місця, звідки долинув крик. Туди ж стягнувся й увесь загін. Бао Шуньґуй, уже в центрі натовпу, в піднесенні запросив Біліґа всередину розпізнати труп.

На чорному попелі вони побачили якісь чорні обвуглені рештки, від яких ішов різкий запах сажі й горілого м’яса. Натовп узявся обговорювати побачене, а Ван Цзюньлі з ентузіазмом сказав:

— Війна вогнем удалася! Якщо ми знайшли одного, знайдемо й усю зграю!

— Однак це не схоже на вовка, — зауважив