Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

спритність. Повертаючись на задніх лапах, він шматував і гриз і встигав боронитись від усіх. Він крутився таким вихором, що, звідки б на нього не кидались вороги, він був готовий прийняти наскок. Щоб не дати обійти себе ззаду, він мусив відступити за ставок, тоді до висхлої річки, ще далі, аж поки опинився у виймі, що її викопали люди в нарінку на березі. Тепер, захищений з трьох боків, він повернувся до своїх ворогів.

Так вправно Бек одбивався, що за півгодини вовки знеможено відступили. Їхні висунуті язики теліпались, а ікла лиховісно виблискували в місячному світлі. Декотрі лежали, підвівши голови й нащуливши вуха, інші стояли й пильнували Бека або пожадливо хлебтали воду із ставка. Один вовк, довгий, худий і сірий, обережно, але приязно підійшов до нього. Бек пізнав дикого лісового брата, що з ним він бігав цілий день і цілу ніч. Вовк тихенько заскавучав, і коли Бек відповів так само, вони обнюхалися.

Другий вовк, старий, увесь у шрамах і так само худий, теж виступив уперед. Бекові скривились губи, неначе він мав загарчати, але замість того вони також обнюхались. Тоді старий вовк присів на задні лапи, підняв морду до місяця й завив довгим жалібним голосом. Завила ті уся решта. Бек упізнав цей виразний і ясний поклик, і, відповідаючи на нього, завив і собі. А коли всі затихли, він вийшов із свого закутка, зграя обступила його і стала напівприязно, напівсердито обнюхувати. Вожаї знову завили, кинулися в ліс і потягли за собою всю зграю; інші вовки теж вили, біжачи. Бек, поруч із своїм диким братом, так само вив і біг разом з усіма.

Цим можна б і завершити розповідь про Бека. Минуло кілька років, і їхети стали примічати, що порода лісових вовків трохи відмінилась: серед них з'явилося чимало з темно-жовтими плямами на морді й на голові, з білою смугою посеред грудей. Але дивніше було те, що, як оповідали їхети, завжди гнався на чолі вовчої зграї Собачий Дух. Він проймав їх жахом, бо був незрівняно хитріший за них, і лютими зимами забирався в самий їхній табір, грабував його, нищив їхню здобич з капканів, загризав їхніх собак і глузував з найвідважніших мисливців.

Та на цьому не кінчалося. Розповідали й те, що чимало мисливців не поверталось додому з уловів, а декого знаходжено потім з перегризеним горлом, а на снігу біля них сліди лап, більших, ніж вовчі.

Щороку восени, коли їхети йдуть слідом за оленями, одну долину вони обминають. А коли при багатті мова заходить про цю долину та про нечистого духа, що там оселився, — багато жінок з племені одразу смутнішають.

І щоліта в цю долину приходить гість, що про нього їхети не знають. З веселого лісового краю прибігає сюди на галявину серед дерев здоровий, з пишною шерстю вовк, подібний і неподібний до звичайних вовків. Тут з-під купи перетлілих лосячих мішків сіється жовтий струмок, порослий тепер високою травою, що заховала його жовтий блиск від сонця. Тут, коло цього струмка, довго стоїть дивовижний вовк, потім сідає і, витягши морду, починав жалібно й протяжно вити.

Але не завжди він буває сам. Щозими вовки спускаються шукати здобичі в долини, і тоді у тьмяному світлі місяця або під мерехтливим північним сяйвом можна бачити, як він мчить уперед велетенськими скокамн, а з широко розкритого горла лунає дика пісня, яку знав первісний світ за своїх юних днів, — пісня вовчої зграї.

НА ДНІ ПРІРВИ

Нариси

Жерці верховні та правителі волають:

Владико наш господи, ми без вини –

Слідами батьків ми йдемо, їх сини.

Поглянь-но: твій образ у сотнях розп'ять,

По цілій країні вони лиш стоять.

Нам тяжко, ми землю вогнем і мечем

Такою, як ти залишив, бережем.

Гирлиги залізні, в них гострий кінець,

В покорі ми ними тримаєм овець.

Тоді Христос знайшов десь трударя,

Понурого, худого злидаря,

І сироту, змарнілу та бліду,

Що вже і гріх спізнала, і біду,

І їх обох поставив між магнати,

А ті, боючись шати закаляти,

Сахнулися. Христос оюе мовив їм:

«Ось що вчинили ви із образом моїм».

Джемс Рассел Ловел[22]

ПЕРЕДМОВА

Все, про що йдеться у цій книжці, сталося зі мною влітку 1902 року. Я спустився на лондонське «дно», керуючись настановами, що їх найкраще назвати дослідницькими. Я був схильний радше повірити своїм власним очам, аніж покладатись на слова інших — чи були вони там, чи не були. До того ж я озброївся простими критеріями для оцінки життя «дна». Те, що поліпшує умови життя, сприяє фізичному та духовному здоров'ю, — добре; те, що нівечить життя та калічить і породжує страждання, — погане.

Читач легко пересвідчиться, що я бачив чимало поганого. А не слід забувати, що я пишу про часи, які в Англії вважалося «добрими часами». Голод і безпритульність, з якими я зіткнувся, хронічно притаманні злидням і ніколи не зникають, навіть у періоди найбільшого процвітання.

По тому літі прийшла сувора зима. Великі юрби безробітних щоденно дефілювали лондонськими вулицями, по десятку процесій за раз, допоминаючись хліба. Містер Джастін Маккарті в січні 1903-го так стисло змалював у нью-йоркському «Індепенденті» тодішнє становище:

«В робітних домах зовсім не лишилося місця для голодних, що день і ніч юрмляться під дверима в надії на їжу та притулок. Всі благодійні організації вичерпали свої можливості, намагаючись добути харчі для зголоднілих мешканців мансард і підвалів глухих лондонських завулків. Цілі юрмища безробітних та голодних, яких нема змоги забезпечити ні притулками, ні засобами існування, щовечора в різних районах Лондона облягають казарми Армії спасіння».

Дехто твердить, буцімто моя критика стану речей в Англії надто песимістична. На виправдання мушу заявити, що я найоптимістичніший з оптимістів. Та дозрілість людської громади я оцінюю не стільки її політичними установами, скільки окремими особистостями. Суспільство росте, а політична машинерія розвалюється на шматки і йде «на брухт». Для англійців, оскільки йдеться про чоловіків і жінок, їхнє здоров'я та щастя, я завбачаю широке й світле майбутнє. А ось для великої частки тієї політичної машини, що так зле править ними, я не бачу ніякого іншого майбутнього, крім купи брухту.

Джек Лондон

Підмонт, Каліфорнія

Розділ І

ЗАНУРЕННЯ

— Та зрозумійте ж ви, це неможливо, — умовляли мене знайомі, до яких я вдався з проханням допомогти мені пірнути в лондонський Іст-Енд. — Вам би ліпше звернутись до поліції, щоб дали провідника, — трохи