Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

– Що ти несеш? Звідки, по-твоєму, я знаю, що вона любить?

– Звідки ти це знаєш, мені невідомо. Але в чому я значно більше впевнена, так це в тому, що я цього знати взагалі не можу.

– Слухай, невже тобі важко це зробити, а? Підійди до неї, почни розмову, жіночу якусь. Дріб’язкову. Про те та про се. Скільки коштує вдягачка в Москві? А в Москві теж так задушливо? П’яте, десяте. І ненав’язливо так запитаєш: «А чому ви така сумна?» І отут вона тобі все викладе. Вам же, бабам, аби тільки кому розповісти! А ти постарайся її правильно настроїти, щоб вона мені більше не дзвонила.

– Ти, виявляється, Серього, геніальний стратег. Як ти при таких здібностях примудряєшся справи в суді вигравати – не розумію, – фиркнула я.

– Яка ж ти… Слухай, адже ми друзі, матінко, давні друзі. Усяке ж було, не сваритися ж нам через це? Якби раптом щось подібне з тобою сталося, то я б для тебе таке обов’язково зробив.

– Невже? Саме таке? Так і хочеться поїхати в Москву, переспати з якимсь провідником, умудритися дати йому свій домашній, Серьоженько, телефон, а потім просити тебе, щоб ти від чоловіка мене відмазував. І на вокзал бобром метнувся. Можу собі уявити, як би ти намагався, турботливий мій.

– Я на коліна стану, хочеш?

– Угу, як же такого не хотіти? Ми, баби, завжди такого хочемо. Тільки не на мої.

…Вона була маленька й худенька, ця Іра. Можна було назвати її витонченою. Я зовсім не так уявляла провідницю, мені чомусь здавалося, що вона повинна бути вульгарною, погано пофарбованою, гладкою блондинкою з голінастими ногами в яскравих тупоносих пантофлях на високій платформі. А в цієї темне волосся зібране назад, якийсь маленький носик, що зовсім загубився на обличчі, і величезні синці під очима. Такі ж, як у мене. «Люди тіні купують, а в нас – своє», – говорила про синці моя бабуся. Ірця взяла передачу, оформила квитанцію, сховала двадцятку в пухку барсетку, яка бульдожою мордою висіла на її тоненькій талії, в’яло відповідала на мої надумані запитання.

– Адже ви – дружина Сергія? – раптом запитала вона.

– Не те, щоб дружина, – чесно відповіла я.

– Зрозуміло. Знаєте, я якось відразу зрозуміла, що ви маєте до нього відношення, ви так мене розглядали. Пильно. Звичайні пасажири на нас уваги не звертають, якщо тільки чай не потрібний, або здача, або кондиціонер не працює. Або от повозитися в купе не хочеться, – вона посміхнулася. – Ви не переживайте. Він так нервувався по телефону, що я все зрозуміла, що ви в нього є, а може, і діти. Шкода, що він одразу про це мені не сказав, я б тоді по-іншому… Та що там казати. Дурня якась. Ви не зліться на нього, він випив тоді, це все по п’яні. Буває таке. Ви тільки не беріть дурного в голову.

Я кивнула. А що мені було робити?

– За передачею вашою хтось підійде, чи це ви так, аби привід був?

– Підійде, – відповіла я.

– Серйозна ви жінка. До побачення! – вона привітно махнула рукою. Як проводжаюча.

Йому я написала СМС: «Не переймайся. Іра тобі дзвонити не буде».

Він, звичайно, відразу взявся мені надзвонювати:

– Привіт! Як усе пройшло? Ну, що там? А яка вона? Симпатична? А що тобі казала? І як? Плакала, кричала? Що там було, розповідай! Давай я до тебе приїду!

– Серього, усе нормально, я тобі написала. Приїжджати до мене не потрібно. Мені емоційно відригнути тобою хочеться, розумієш ти, друже? Усе, бувай, побачимося в суді.

– Привіт, матусю! А я теж їду на конференцію! – пролунав у трубці Сергіїв голос.

– І що, теж до Москви?

– Ага. Давай я за тобою заїду.

– О’кей. Заїдь. Допоможеш подарунки допхати.

Щоразу, коли я чула цей голос, мені хотілося відхльостати його по щоках, дуже важко було з тим бажанням упоратися.

…Минуло більше року, але вона зовсім не змінилася. Стояла біля дверей вагона, нервово перебираючи стрункими ногами: «Пред’являємо квитки, пасажири, паспорти у відкритому вигляді!»

Я стала навшпиньки й пригнула голову Сергія.

– Слухай мене уважно. Зараз ти тишком-нишком звідси йдеш.

– Що таке? Голову відпусти!

– Не перебивай, козел ти блудливий, вона тут.

– Та хто? Можеш говорити нормально?

– Провідниця Іра. Чи ти її побачити хочеш?

– Хто? А, ну так. Московський поїзд… От чорт. Невдача.

– Угу. Саме так. Ти йдеш, відстоюєшся за кіоском до відправлення поїзда, потім підбігаєш до іншого вагона, начебто ти спізнюєшся, давай до сьомого, я тебе всередині зустріну й до цього моменту постараюся щось придумати, щоб поміняти для тебе місце. Зрозумів? Швидко давай, бо вона…

Вона дивилася на нас. Усміхалася. Мені.

– Доброго вечора!

– Доброго.

– У відрядження?

– Угу. Конференція.

– Ви з… колегою в одному купе! Приємної дороги.

Вона дивилася на нього байдуже. Він здавався напруженим.

– Зовсім її не пам’ятаю. А вона нічого. Треба ж такому трапитися, начебто не зі мною було. Тільки не починай знову на мене злитися, мамцю, я все зрозумів, – шепнув він мені. Відвернувся. Дивився у вікно. Червонів. Йому було соромно. А ще я його дратувала.

Я пішла замовляти капучино. Не тому, що хотіла це пити. Мені потрібно було перекинутися з нею словом.

– Іро, хоч ви й