Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

Я могла пишатися своїм рівним диханням. Щоранковий біг спростить вашу втечу!

– І шо? – Саня виявив розуміння.

– Замість цього я повезла твою кохану жінку до тебе сюди, у твою хрінумань, а ти за це письку мені вирвати пообіцяв? І це справедливо?

– Охрініти. Чого ж ти відразу не сказала? – обурився Саня. – Повертай давай взад. Будемо відзначати-миритися.

І ми відзначили. І помирилися.

– Не боїсь, Арсене, пий, скільки тре, от бачиш, прийшов до нас Миколка. Миколка служить у нас у ДАІ. Він тепер із вами поїде, жодна сука дорогою не докопається. Що ж, я своїх гостей та й не вшаную?

– Слухай, Арсене, а ти чого такий білий? Ти ж грузин? Нє? Фігасє. А хто?

Лєнка Баракіна гладила Санечку по спині, задумливо жувала стрілку зеленого часнику.

– Подруго, я в тебе навік у наймах. От чого хочеш – відразу й засандалю. Чого хочеш, для тебе – бля буду, ВСЕ!

Щуплий місяць прощався з нами.

У багажнику торохкотіла горілка. Мої коліна зігрівав загорнений у целофан шашлик. На задньому сидінні похропував Миколка, що час від часу підбивав носом козирок кашкета.

– Правильні такі пацани, скажи? – усміхався Арсеній. – Спочатку я думав: ну все, попав я з тобою. А потім дивлюся – нє, а все нормальок! Шашлики чудові!

Я теж усміхалася, ранок наливався світлом.

– Тебе вдома не прикінчать? – стурбувався безтурботно п’януватий Арсеній.

– Не повинні. Звиклі вони. Я ж їм подзвонила, окреслила ситуацію.

– Попали вони з тобою, матінко. Ох, і попали, – Арсенію було смішно.

Я витяглася свій мобільний і стерла з пам’яті Санин номер.

2005

Вона подзвонила, коли ми із Серьогою грали в нарди. Я вигравала, а Серьога злився, чухав потилицю, випинав нижню губу й приговорював:

– Що таке? От що це таке, я питаю? Ти ж не вмієш грати, ти взагалі не вмієш грати!

Грати я справді не вміла. А вигравати виходило! Він півгодини мене уламував, щоб я зіграла з ним у нарди. Я все відмовлялася:

– Не хочу грати в ці твої дебільні нарди, я не вмію в них грати й не бачу сенсу. Мені вони нецікаві!

– Правила дуже прості, зовсім не важко запам’ятати, дивись. І що тут складного? – поблажливо посміхався Сергій, покручуючи в руках плямисті кубики.

– Давай краще грати в «кості»! – тицьнула в кубики пальцем я. – Я вмію грати в «кості». Або давай у кістяний покер, га? Теж дуже прості правила, дивися, креслимо таблицю. От це школа. Щоб її закрити, потрібно викинути три рази по три кубики від одного до шести. Незрозуміло? Три рази по три одиниці, по три двійки, по три п’ятірки… ну й так далі, зрозумів? Якщо ти її не закриєш, буде мінус сто балів… А потім ідуть ігри. Пари, дві пари, великий стрит, малий, карі, флеш…

– Навіщо розводити писанину, я не розумію. Ти взагалі пояснювати не вмієш. А ще мама – учителька. Я от ні біса не зрозумів. Але ж ти зрозуміла, що ж тобі тоді незрозумілого в грі в нарди? Граємо в нарди!

І ми почали грати в нарди, тепер він злився, що я виграю. Що в людини за натура така? Який сенс грати із супротивником, що не вміє грати? І який сенс злитися на те, що він виграє?

– Фарт. Це просто фарт. Пре тобі, – заспокоював себе Серьога, невідривно спостерігаючи, як я кручу в руках кубики.

– Ні, це просто жах. Знущання якесь. Знову дубль! Ще й показувати тобі, що й куди переставляти й відкидати?

І тут подзвонила вона.

Розмова Сергія була такою:

– Так, це я. Привіт. Що? Дівчино, ви не… Так, я – Серьожа. Їздив, ну й що? Я вас не… Дівчино, ви помилилися. Так, мене кличуть Сергій, послухай, коза… Дівчино, припиніть істерику взагалі, я не розу… Що? Це взагалі маячня. Не може такого бути. Ні, не може. А я тут до чого? Ну, так. Сергій. Їздив, так і що? Півкраїни туди їздило, ще їм подзвони, мля, дістала. Я культурно говорю, ага. Звідки ви взагалі мій теле… Припиніть! Швидко кажи, давай, коза, хто тобі дав номер цього телефону? Я? Так, ясно, не дзвони сюди більше, зрозуміла? Та тому, що нічого такого не було, я не знаю, хто ти така, зрозуміло тобі? Та пішла ти в дупу!

– Дуже мила розмова. Душевна. Ти буваєш таким зворушливим у розмові з ближніми, друже мій Сергію, – зазначила я, швиденько складаючи нарди.

Серьога буравив поглядом нардову дошку.

– Ще зіграємо?

Задзвонив телефон.

– Це ти знову? Я ж пояснив, що не знаю, хто ти така, Іро, чи як там тебе, зрозумій, не знаю й знати не хочу. І не потрібно сюди дзвонити, зрозуміло? Подруго, слухай, це все – твої проблеми, ясно? Я їх не вирішу. Навіщо ти все це мені розповідаєш? Та манав я це, усвідомила ти чи ні? Усе, бувай здорова.

– Дурниця якась. – Серьога скривився й вимкнув телефон. – Та забери ти ці нарди. До біса! – Він злився.

Я знизала плечима й засунула нарди під дитячу диванну подушку. Маленьку й плоску. Сергій стежив за моїми нардозбиральними маніпуляціями, але це не перешкодило йому підійти до дивана, гепнутися на диванну подушку й загорлати:

– Ви що, змовилися всі мене дістати? Боляче ж!

– Це нарди, – вирішила пояснити я.