Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко
Чоловіки звикли давати нам ляпаси. Вони знають, коли краще це зробити. Саме знають, почувати вони не можуть, психологи кажуть, що в них немає інтуїції. Кинуті й ошукані жінки говорять, що в них немає сердець. Вони б’ють нас, коли ми максимально відкриті.
Моя подруга святкувала день народження сина, коли чоловік заявив, що їхній син підозріло блондинистий і явно не його. Він увірвався в день її материнської ніжності та викрутив їй руки, вони довго висіли безпомічними батогами, нездатними захистити ні її, ні сина.
Ще одна моя подруга летіла додому з трьома сумками, щоб порадувати чоловіка в день народження новим наметом, смачною вечерею і ящиком його улюбленого віскі. Він зустрів її теж із сумкою. Він ішов до іншої, і в цій самій сумці потяг розчленований труп своєї дружини. Ніхто не написав про це вбивство.
Моя тітка наближалася до фарватеру свого любовного озера, пливла, замружена, млосна від щастя і тепла, що йде зсередини, коли її коханий викачав усю воду. Ще й досі вона відчуває мул, що забився під нігті, і п’явок, які вгризлися в її серце. Не злічити таких історій.
Коли ми, жінки, максимально відкриті для позитивних емоцій, чоловіки простромлюють нас болем, убивають і роблять нас іншими; можливо, це пов’язано з природою дефлорації: в очікуванні щастя саме ми зазнаємо болю. Саме ми змінюємося тілесно.
Не знаю, навіщо я зараз вийшла на вулицю. Власне, весь місяць жила якимось незрозумілим життям. Я не пам’ятала, що пила. І забувала, що їла. Я не могла згадати, чи курю і взагалі чи маю якісь шкідливі звички. Я не пам’ятала, з ким розмовляла, не знала, хто мені усміхався, тому що ходила з низько опущеною головою, і з асфальту до мене не озвався жоден дитячий малюнок. Зима й сльота, а може, діти просто розучилися малювати, як я розучилася любити себе.
Я відчувала, що небо теж супиться, і не чекала від нього нічого гарного. І не піднімала голови. Здається, моя тітка настійно рекомендувала мені вийти на роботу, але я так довго чекала відпустки, щоб помиритися з чоловіком (адже все до цього йшло!) і цілий місяць святкувати свій день народження кокосовими молоком і маслом! Я не могла допустити, щоб офісне крісло стало переконливим доказом мого фіаско.
Моя близька подруга говорила, що я мушу взяти себе в руки й вирвати з рук свекрухи свого дев’ятирічного сина Микиту, який відпочивав із нею. На це я сказала, що дитині краще бути в обіймах смаглявих і впевнених рук, ніж кволих, блідих і схожих на зів’ялий корінь петрушки.
Собі я нагадувала вуличного ексгібіціоніста: сірий шкіряний плащ до п’ят із високим розрізом позаду, капелюх насунутий на носа. Такі типи зустрічалися в моєму дитинстві, вони радо демонстрували свій пеніс малоліткам, які нічого не розуміли. Мені їх було дуже шкода, одному я простягнула бутерброд, бо голі люди асоціювалися в мене з голодом. А цей не знав, що з ним робити (руки в нього були зайняті – він онанірував) і від розпачу назвав мене сучкою. Відтоді я пригощаю тільки тварин і птахів.
Здається, під плащ я нічого не вдягла. Кожний мій крок, широкий і стрімкий (я не звикла повільно прогулюватися), аж до самого паху оголював ногу в тонких панчохах.
Чомусь подумалося про те, як він буде називати своє нове кохання, пристрасть, дружину? Мене він називав Тамарикс. Причому нарік так до того, як довідався моє ім’я – Тамара. Він побачив мене, схилену над книжкою, у старому ботанічному саду, тонку й зеленооку, з кучерявим попелястим волоссям, відтіненим рожевим заходом, і вимовив:
Я теперь скупее стал в желаньях, Жизнь моя, иль ты приснилась мне? Словно я весенней гулкой ранью Проскакал на розовом коне. [6]У мене в руках був томик Єсеніна. У мене в руках, у нього в голові. Він сказав, що я страшенно нагадала йому тамарикс [7], його мама вирощувала ці кущі на дачі, називала їх ніжними й сентиментальними драконами. Його мама – художниця, коли їй набридла моя натура, а мені набридло захоплюватися її роботами, вона втратила до мене інтерес. Дракони теж перестають бути казковими, якщо ти впускаєш їх у свій побут. Так, щось трохи більше за кішку чи собаку…
Телефонний дзвінок був не різким і не голосним, здавалося, що він линув із відкритого вікна на першому поверсі. Але була зима, і будинок, довгий, непримітний і похмурий, був віддалений, між ним і мною – широкий палісадник, тому я повернула голову й зрозуміла, що дзвонить міський таксофон. Це було, як у кіно, в японському фільмі жахів, американській містиці або французькій мелодрамі. Я ніколи не чула, щоб ці телефони дзвонили, тому підскочила й зняла слухавку.
– Алло, – видихнула я.
– Так. Ви це не він, зрозуміло, – почула втомлений дівочий голос. Такий втомлений, що хотілося потримати його в долонях-човниках, погойдати.
– Ні. Не він. А повинен був дзвонити він?
– Так. Любомир. А я тримала себе за коліна, сильно тримала, щоб не підійти, якось страшно було, розумієте?
– Розумію.
– Я так боялася, що він не подзвонить. А він подзвонив… І мені ще страшніше стало через те, що він подзвонив. Я якась дурна. Ви… ви його там не бачите? Він невисокий такий, у джинсовому костюмі й кедах.
