Українська література » Сучасна проза » Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура

Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура

Читаємо онлайн Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура

- Та ви що - здуріли? Я ж не збираюся помирати.

- Ой, шановний! Щоб ви так довго жили, як ваш Ізя вчитиме ту молитву.


* * *

У дореволюційному Бердичеві було десять синагог і при кожній, як водиться, хедер. Плюс шістдесят сім молитовних будинків, з яких принаймні половина теж перебивалася навчанням діточок. І от місцевий єврей віддає синочка до хедеру, а вже за кілька днів малого виганяють. Дістав!

Батько веде сина до іншої школи. Картина повторюється. Невдовзі дитина вилітає з останнього, десятого хедеру при синагозі, а ті, що при молитовних будинках, навіть брати його не хочуть.

Тато в розпачі. Моню треба вчити, але де? З відчаю наважується віддати дитинку до католицької школи при місцевому костьолі. Проходить день, два, три… десять-двадцять, зі школи ніяких скарг, Моня півдня сидить за підручниками і приносить додому самі лише відмінні оцінки.

Зрештою батько не витримує і цікавиться:

- Моню, а що там з тобою роблять оті католики, що ти так добре вчишся?

- Нічого особливого, тату. Просто першого ж дня один дядько, котрий там за головного, завів мене до кімнатки, а там на стіні висить дерев’яний хрест, на якому якийсь дядько розіп’ятий. Отой начальник мені каже: “Це Ісус Христос. Він теж був євреєм!”.

І я зрозумів, що тут не повидригуєшся.


* * *

Після революції в Радянській Україні закрили практично всі хедери при синагогах, як і недільні школи у православних церквах. Натомість радянська влада повідкривала єврейські школи. Разом із учнями туди втрапили і меламеди старої дати. Зрозуміло, що виконувати незвичні для них установки нової влади, наприклад, з естетичного виховання, було не так просто.


Вчитель єврейської школи показує учням репродукцію з картини “Народження Венери” і, червоніючи, запитує:

- Льово, що тобі у цій картині видається найкрасивішим?

- Дупа, вчителю!

- Хуліган! Завтра прийдеш із батьком! Йося! А тобі що тут найбільше подобається?

- Цицьки, вчителю.

- Хам, лобуряка! Завтра батька приведеш!

- Та він у справах поїхав.

- Прийдеш із мамою. Моню, годі шкіритися. Скажи, краще, що тоді найбільше подобається у цій картині.

- Вчителю, я краще завтра всю сім’ю приведу.


* * *

Учень у хедері звертається до меламеда:

- Вчителю, поясніть, як працює телеграф?

- Ну, це просто - далі нікуди. Уяви собі дуже довгу таксу. Коли ти наступаєш їй на хвоста, то вона пищить спереду. Зрозумів?

- Зрозумів. А що таке радіо?

- Те ж саме, тільки без такси.


Ось такі ускладнення зі сприйняттям навколишнього світу не раз заганяли меламедів у ситуації, гідні увічнення в пам’яті Народу. Як в історії з отією козою, про яку ми коротко згадували у передмові. Настав час розповісти її детально.


Якось дружина меламеда з Погребищ погнала його купити козу на базарі. І де б ви думали? Ні, не в Спичинцях і навіть не в Плискові, бо аж у Лінцях! Вважай п’ятдесят верст, щоб ви знали! Чому їй не подобалися кози зі своєї волості - невідомо. Але вперлася рогом - тільки в Лінцях!

Ну, доїхати з Погребищ до Лінців на той час було легше, ніж зараз. Пару верст до станції, звідти вночі сідаєте на поїзд «Київ-Умань», на світанку вискакуєте на станції Оратів, ще вісім верст пішечки - і маєте ваші Лінці!

Меламед так і зробив. А от уже назад, з козою довелося повертатися своїм ходом. Бо хто ж їх обох у вагон пустить?

Ну, своїм ходом, так своїм ходом. Надвечір дотеліпалися до Плискова і мусили зупинитися на постоялому дворі. Доки меламед спав, хазяїн постою вирішив пожартувати над бідним вчителем. Потихеньку відв’язав оту козу, а замість неї прип’яв до плоту свого цапа. Меламед вранці підхопився, підміни спросоння не помітив, мотузку в руки - і на Погребище.

Що він мав удома - можете собі уявити. Довелося брати клятого цапа на налигач і під жінчині прокльони шпацірувати на Лінці. Бо цього разу ні про який поїзд не варто було й думати.

Прийшов він у Плисків і вирішив тут-таки, на тому ж постоялому дворі переночувати і рано-ранесенько - в Лінці на базар. І тут клятий хазяїн, дочекавшись ночі, міняє свого цапа на оту козу. Меламед, природно, нічого не помічає, приходить у Лінці, знаходить хазяїна скотинки і влаштовує йому ґевольт. Той спочатку виправдовується, потім придивляється і починає реготати:

- Хто тут цап? Це ж коза, он і цицьки є. А як не вірите, то моя жінка вам її зараз видоїть.

Сказали - зробили. Бачить меламед, що це таки коза. Бере її за мотузку і чимчикує на Погребище… через Плисків, звичайно. І отой постоялий двір.

Вдома знову коза виявляється цапом. Цього разу на крики меламедової дружини і жалібне мекання цапа збіглася половина містечка. Одне слово - меламеда, навіть не нагодувавши, женуть назад. По тій же трасі.

В Лінцях ситуація повторюється, але цього разу вже без сміху. До меламеда потихеньку доходить, що щось тут негаразд. І хоча коза була не єврейська, а стовідсотково православна, хазяїн порадив нещасному покупцеві сходити не до попа, а до рабина.

Ребе з Лінців, хай Господь Бог воздасть йому за мудрість його, прохача вислухав і навіть козу оглянув. І найавторитетніше підтвердив, що це не цап. Більше того, на прохання бідолашного меламеда видав йому довідку відповідного змісту за власним підписом і печаткою кагалу.

Ясне діло, що у Плискові козу знову підмінили.

Меламедова дружина вже збиралася вкоротити йому віку, проте, коли чоловік показав довідку, розгубилась і наказала знову йти до рабина, але вже до свого, погребищанського. І цапа теж із

Відгуки про книгу Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: