Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта - Ірвін Ялом
— Я не знаю, чи це безглуздо, але звучить як відчайдушна думка людини, змученої сильним болем.
— Він намагається довести мене до самогубства. І я припиню йому набридати. Це єдине пояснення!
— Та, вважаючи так, ви все одно захищаєте його всі ці роки. Чому?
— Тому що більше за все на світі я прагну, щоб Метью думав про мене добре. Я не хочу ризикувати своїм єдиним шансом хоч на якесь щастя!
— Але, Тельмо, це триває вісім років. Ви не отримували від нього ніякої звістки вісім років!
— Однак шанс є — хоч і мізерний. Адже два чи навіть один відсоток вірогідності — це краще, ніж ніякого шансу взагалі. Я не очікую, що Метью покохає мене знову, я просто хочу, щоб він турбувався про моє життя на цій планеті. Я не так багато прошу — коли ми гуляли в парку «Золота Брама», він ледве не розтягнув щиколотку, аби лиш не наступити на мурашник, — я хотіла б, щоб хоч краплина його милосердя дісталася мені!
Так багато суперечностей: адже так багато злості, майже глузування, межує з благоговінням. Хоча я поступово починав її розуміти й уже звикав до перебільшеної оцінки Метью, наступні слова мене просто приголомшили.
— Якби він телефонував мені раз на рік, щоб поговорити хоча б п’ять хвилин, розпитати про моє життя, висловити хоч якусь турботу про мою долю, я могла б жити щасливо. Чи ж я так багато прошу?
Ніколи ще я не зустрічав людину, яка б наділила іншу особу такою могутністю. Уявіть тільки-но: вона заявляла, що коротка телефонна розмова раз на рік могла її вилікувати. Я замислився, чи дійсно таке можливо. Пам’ятаю, що подумав: раптом нічого більше не подіє, ніщо не змусить мене провести подібний експеримент! Я визнав, що шанси допомогти Тельмі були мізерними: її самообман, її дурні вчинки, її опір самоаналізу, її схильність до суїциду — усі ці факти сигналізували: «Обережно!»
Так, проблема мене вразила. Її нав’язливе кохання — як іще це назвати? — було сильним і на диво стійким, воно спаралізувало її життя на вісім років. Але це лише на перший погляд. Насправді її одержимість була досить крихкою. Потрібна лише маленька спроба, мінімальна винахідливість — і цього буде достатньо, щоб викинути весь непотріб з її голови. А потім? Вона звільниться від одержимості, і що залишиться? Можливо, я виявлю якісь відразливі факти людського існування, майстерно приховувані чарами кохання? Тоді я зміг би дізнатися щось нове про роль кохання в житті людини. На початку дев’ятнадцятого століття в результаті медичного експерименту було відкрито той факт, що найкращий спосіб зрозуміти значення залози в організмі — видалити її та спостерігати за подальшим фізіологічним функціонуванням лабораторної миші. Хоча мене взяли дрижаки від такої негуманної метафори, та я подумав: «Може, такий самий принцип застосувати і в цьому випадку?» До цього часу стало очевидно, що кохання Тельми до Метью було насправді чимось іншим — можливо, втечею, щитом від віку та ізоляції. У цьому почутті було мало самого Метью і, власне, не так багато й кохання, якщо кохання — це турбота, відданість, безкорисливі стосунки.
Були й інші ознаки, що волали до моєї уваги, але я вирішив їх проігнорувати. Я міг би, наприклад, надати більше значення тому факту, що Тельма перебуває на психіатричному лікуванні вже двадцять років! Коли я проходив практику в психіатричній лікарні імені Джонса Гопкінса, персонал знав багато секретних прийомів для діагностування хронічної хвороби. Один з найбільш смішних — це зважування клінічної картки пацієнта: чим важча його картка, тим гірший прогноз. Тельма за свої неповні сімдесят років мала картку вже як мінімум у десять фунтів, і на жодній сторінці, достеменно на жодній, не було рекомендації пройти курс психотерапії.
Коли я згадую про свій рівень знань на той час, то усвідомлюю, що я просто логічно обґрунтував ці «прикмети».
Двадцять років терапії? Ну, останні вісім років можна не враховувати через високий рівень потайливості Тельми. Ніяка терапія не має жодного шансу, якщо пацієнт приховує основну проблему.
Десять років терапії до Метью? Так, це було давно! Крім того, більшість із її лікарів були молодими практикантами. Поза сумнівом, я міг запропонувати їй більше. Тельма й Гаррі не були заможними, а тому ніколи не могли собі дозволити лікаря, дорожчого за студента-практиканта. Але я отримував кошти від науково-дослідного інституту на вивчення методів лікування літніх людей, і тому в Тельми була можливість ходити до мене на сеанси за мінімальну ціну. Звичайно, це було чудовою нагодою для неї — отримувати допомогу від досвідченого клініциста.
Справжні причини, чому я взявся за Тельму, були іншими: по-перше, я був приголомшений цілковитою одержимістю коханням, яка засіла дуже глибоко і проявляється в надзвичайно вразливій формі, і я не збирався діставати її і вивчати; по-друге, у мене була риса, яку зараз я називаю звичайною зарозумілістю, — я вірив, що можу допомогти будь-якому пацієнту, що ніхто не може уникнути впливу моїх супернавичок. Досократики визначали зарозумілість як «непокору божественному закону». Так, я був непокірним, звичайно, не божественному закону, а закону природи, закону, який керував плином подій у моїй фаховій сфері. Гадаю, я тоді мав передчуття, ще до того, як моя робота з Тельмою завершилася, що мене будуть вважати самовпевненим та зарозумілим.
У кінці розмови, через дві години, я обговорив з Тельмою контракт на лікування. Вона зауважила, що не погоджується на довготривале лікування, а я, своєю чергою, подумав, що мені слід знати результати терапії через шість місяців. Отож, ми домовилися зустрічатися один раз на тиждень протягом шести місяців (з можливістю продовження контракту ще на шість місяців, якщо ми дійдемо згоди, що це необхідно). Її обов’язком було відвідувати мої сеанси регулярно та брати участь у дослідницькому проекті, який передбачає інтерв’ю й цілу купу різних психологічних тестів, що їх слід буде зробити двічі — на початку терапії та через шість місяців.
Я намагався попередити її, що терапія, найімовірніше, роз’ятрить її біль, і змусив пообіцяти мені, що вона не покине лікування.
— Тельмо, ваші постійні роздуми про Метью — словом,
