Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук

— не такі риби, як у нас. А великі-великі! Вийде така риба, підпливе до берега та й усе собі співає. Ніхто не може її підслухати, бо вона все втікає. Але був такий оден, що конче хотів підслухати. Сховався за корч. А риба не бачила, підплила та й своє… А той усе собі пише з кождої співанки одно слово, аби не забути. Прийшов другий раз та вже більше засяг. Пустив потому між людей, і з того співанки тепер».

Більше Настуня нічого не знала про море. Але й се так оживили її молоду уяву, що аж серденько живіше билося їй у груди.

Табор сунув помалу. Нараз задув приємний, холодний вітер від полудня й усіх тронув до глибини татарський оклик:

«Денгіс! Денгіс!»

«Море! Море!» — прошепотіли рівночасно змарнілі уста полонених. Бо море на кождого робить глибоке вражіння, все одно, чи він свобідний, чи в кайданах. І тому всі оживилися, хоч іще не бачили його, тільки чули близькість того велетня.

Не довго тривало, а перед їх очима простяглася довга, рівна поверхня води в першій червоній заграві дня. Веі відітхнули так, якби тут мала кінчитися їх мука.

Незабаром побачила Настуня довгу, білу від піни, смугу морського припливу та почула його грімкий, оживляючий шум. І побігла молодими очима по безмежній живій поверхні моря — з розкішшю, в якій містилося почування, що відкрила щось зовсім нове. В тій розкоші містився й казковий спомин з діточих літ. Очима почала шукати чудових риб, від яких люде переняли співанки. Але їх — не було видно. Тільки білогруді меви літали над морем і скиглили радісно до сходячого сонця.

* * *

На Перекопі було тихо. Табор пересунувся через нужденне містечко Ор і знайшовся на Криму, де вперве безпечно відпочав. Здалека видніли бідні аули кримських татар з масою кучерявих овечок на пасовиськах. Зі струнких веж деревляних мошей муедзини кричали свої молитви. Помолилася й Настуня до Бога свого, що терпів на хресті.

Вже на другий день почали в табор приходити громади купців у ріжних одягах татарських, турецьких, грецьких, єврейських, арабських, італійських. Були між ними старі, й молоді, й середнього віку люде, поважні й веселі. Вони низько кланялися татарським начальникам і просили дозволу оглянути привезений «живий товар».

Татарська сторожа спроваджувала їх поміж рядами засоромлених жінок і дівчат, котрі розуміли, що оглядають їх на продаж,

Властивий поділ добичі ще не був переведений. Але купці вже тепер хотіли оглянути її, щоби слідити за тими жінками й дівчатами, котрі їм особливо припадуть до вподоби.

IV. У КРИМУ

Взріла корчі все зелені

В синіх горах Криму,

Полонини Чаїирдагу —

Мов квітки килиму…

— «Відкрий свої очі й дивися. Бо що побачиш тепер, того вже ніколи не узриш!»

Сими словами Корану відізвався старий турок, купець Iбрагім до свого вірменського спільника в місті Бахчисараю, привівши до нього щойно куплену невольницю.

Старий вірменин подивився на свіжий товар, і його очі весело блиснули.

— Ва, ва[5]. — сказав по хвилі, скривившися. — Ти, певно, заплатив тілько, що за ті гроші можна б купити дім у Кафі, в самій пристані!

— О, заплатив я багато, — сказав Iбрагім. — Але варт!

— Що варт? Як варт? Чому варт? Що на ній есть? Ледви на ногах стоїть! Кому її продамо? Я гадав, що ти купиш бодай три або чотири здорові дівки за ті гроші, які ти взяв!

— Слухай! — відповів спокійно старий Iбрагім, відкриваючи верхній одяг і руки молодої дівчини, що вся запаленіла від сорому. Ти подивися тільки! Вона така гарна, що я раджу якнайскорше вивезти її з Бахчисараю до Кафи. Там у гурті лекше її укриємо до слушного часу. Бо тут забере нам її котрий-небудь зі синів Могаммед-Гірея, а заплатить тілько, що й плюнути не варт!

— За неї ніхто багато не заплатить! Вона хора!

— Не говори дурниць! Я сам взяв би її до свого гарему і мав би потіху на старі літа. Але се задорогий для мене товар! А хора вона не есть, тільки втомлена дорогою і татарською тресурою. А ти не був би втомлений, якби так тебе кілька тижнів гнали, як коня на ременях?

Старий вірменин знав се, а сперечався лише по своїй торговій звичці. По хвилі сказав:

— Може, її троха підховаємо і продамо якому баші.

— Ні, — відповів Iбрагім. — Я вже думав над тим. Ми її не троха, тільки довше підховаємо… А потому я сам повезу її продавати.

— Чому ти сам?

— Бо я сподіюся вкрутити її бодай на служницю до гарему, може, навіть якогось дефтердара[6]: се лучше для нас, ніж до баші. Хто знас, як вона нам може стати в пригоді.

— Ліпше не мати пригод! А заки вона здобуде собі ласку якої жінки великого пана, нас уже може й на світі не буде.

— То діти наші будуть!

На се старий вірменин був чуткий. Він подумав хвилю і сказав:

— Добре, повеземо її завтра до Кафи. Але я за тим,