Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук

відпочинку. Тоді уперто переслідував її привид Чорного Шляху, хоч замикала очі. В її уяві йшла тоді тим шляхом чорна смерть, чума. Iшла висока, аж до хмари, вся чорна, як оксамит, з чорною косою у руці, на білім кістянім держаку. Йшла і сміялася степами Запоріжжя, а все йшла від сходу сонця…

Настуня вже освоїлася з думкою про все, навіть про чорну смерть на Чорнім Шляху.

Тим часом її Стефанові удалося в замішанню прилучитися до одної з козацьких ватаг. Незабаром добився він до Кам'янця, де його батько мав спільників. З одним з них пішов Стефан зараз до монастиря Тринітаріїв, котрі займалися викупом з полону. Там якийсь польський монах з побожним виглядом заявив йому, що коли прийме польську віру, одержить допомогу при викупі своєї судженої. Але коли почув від Стефанового товариша, що батько сего молодця називається Дропан, — відразу зм'як і почав обчисляти кошти викупу. Бо Дропан був знаний.

Молодий Стефан любив Настуню. Але він твердо любив і свою церкву, хоч вона була в пониженню. Може, якраз для того любив її так дуже, що бачив її слабість в порівнянню з латинським костелом. Не розумів причин слабості одної, ні сили другої, хоч бачив кріпку організацію латинських священиків, їх всюдиприсутність і ціпку зв язь їх самопомочі.

Як кожда сильна і благородна вдача, так і Стефан не дався б був взяти на ніякі обіцянки ні навіть на сповнення їх — за ціну опущення своєї церкви. На предложения чужого монаха не відповів ні словечка, хоч чув жаль у душі, що й наша церква не мала такого чина, як тринітарії. Батьківський товариш відповів за нього:

— Се син Дропана, купця зі Львова. Ні він, ні його батько не схоче даром вашого труду.

Тепер і чужий монах не відповів ні слова, тільки дальше рахував приблизні кошти викупу.

Вийшовши з тринітарського монастиря, пішов Стефан подякувати Богу — до своєї церкви біля самого ринку в Кам'янці. Довго клячав на її кам'яних плитках і молився.

А коли вийшов, побачив на церковнім подвір'ю подругу Настуні, Iрину, котрій також удалося втечи серед замішання, хоч і з іншою ватагою козаків. Була дуже втомлена і змарніла. Разом поїхали в дальшу путь — додому.

III. В ОБЛАСТІ ТАТАРСЬКИХ АУЛІВ

Pace tua, si pax ulla est tua, Pontica tellus,

Finitimus rapido quam terit hostis equo

Pace tua dixisse velim tu pessima duro

Pans es іn exilio, tu mala nostra gravas.

А Настуня мала таку сильну горячку, що була півпритомна, коли на татарськім шкірянім мішку, випханім сіном, переправляли її через Дніпро коло Тавані.

Ой далеко ще від Тавані до кримської шийки Перекопу. А дуже далеко для тих, що мусять пішки йти з мотузом на шиї, як невольники.

За Таванню зачиналися вже татарські аули. Але вони були тут іще такі рідкі й подвижні, а Настуня була така перетомлена, що в області між Дніпром і Перекопом не запримітила ніяких аулів, хоть чула, як татаре часто повторяли слово «аул» і вже за кілька тижнів подорожування з ними догадувалася, що се значить. І домірковувалася, що входять в область їх движимих «осель» чи радше постоїв. Мов злудні привиди степової пустині щезли кудись ті аули на всім просторі між Таванню і Перекопом — точно так, як фата-моргана.

Мабуть, під сю пору татаре боялися чогось в тій області й усунули свої аули аж за шийку Криму. А може, Настуня із-за тяжкої перевтоми тільки не запримітила нічого.

Від непам'ятних часів пересувалися по степах, мов таємничі хмари, ріжні завойовники, племена, орди й ватаги добичників, яких навіть з імені не знає історія. Одні другим видирали в кривавій боротьбі награбовану добичу. І щезали з нею в безвістях бездоріжного степу, паленого сонцем.

Одинокий виїмок у тім хаотичнім стовковищі грабіжників становили найдальші окраїни степу, надморські побережжя, передовсім Крим. У його містах держалася тривка культура старих греків, яка без упину боролася з диким і страшним степом, заливана раз у раз його мутними хвилями.

В Криму в тім часі сиділа татарська влада. Сиділа як брудна, їдка пляма на дорогоціннім, поломанім, запорошенім клейноді. А ту брудну пляму шарпали звідусіль то внутрішні міжусобиці, то ногайці, то козаки, то безіменні ватаги всякої збиранини, яка по добичу заганялася аж за Перекоп, у сам Крим.

Перекоп був немов тою жилою, котрою плили дві противні собі, криваві струї добичників: одна з Криму явно і в значній силі на Україну, друга з України, таємно, малими, але відважними ватагами — в Крим. Обі йшли мечем і огнем, обі лили кров і ширили знищення.

Перекоп був небезпечною шийкою. Тому татарський загін зі значною добичею постановив переночувати в степу і щойно ранком наблизитися до моря, а відти через Перекоп посунути в Крим.

Татаре розложилися на нічліг. Вечір на степу був дуже гарний, хоч сам степ був мертвий. Він робив вражіння мертвого, мимо життя, яке на нім і над ним метушилося. Малі зайчики скакали оподалік. Птиці літали. Онде дрофи довгим рядом летіли низько над степами. А там високо в воздусі кружляли орли і супи та багато яструбів.

Настуня дивилася на те все і завидувала кождій птичці, що може летіти, куди хоче.

* * *

Раннім ранком наблизилися татаре до Чорного моря. Настуня ще ніколи в житті не бачила моря. Була дуже цікава, як воно виглядає.

Тут, близько Перекопу, пригадала собі, що її бабуня оповідала їй про море:

«На морю, — говорила їй,