Гайдамаки - Марко Вовчок

давненько удовів - покійна пані була, славили, тиха і плохенька, атаки не викрепила, мусила від його втекти і десь на чужині вмерла; при йому жила і хазяйнувала його старша сестра, теж удова. Була та його сестра вже підтоптана - пасок, мабуть, із сорок з’їла, а проте здорова, як лось, пиката, боката, шати дорогії, на пучках, на грудях золото, вирла блискучі, а голос... Як колись приїздила в пущу з гостійками панночками по проліски, та послала зап’ятника привести тітку Мокрину і питала, де найкращі квітки ростуть, то тітка довгенько іздригалась, згадуючи той її голос...

Забули на той час і за Максимову Орисю. Навідала вона Катрю, то й не пізнати веселу щебетушечку - очиці якось пригасли, устоньки зблідли.

- Зстаріла ти, голубко, - каже їй тітка Мокрина. - Мабуть, ще не оздоровіла?

- Оздоровіла, - одказує, - та живу наче в Божій карі - все боюся, що знов візьмуть.

- Ти ж давно засватана - повінчатись би вам.

- Як його повінчатись, коли боїмось за себе нагадати та тільки дурно смажу собі голову. Приходили до нас чорниці на церкву збирати... міркую та міркую... то я вже подумала: піду у чорниці! та все не зважаюсь - жалко дуже... - та й вмилася сльозами...

- Зажди, голубко, - каже тітка Мокрина, - от, славлють, пан висватав собі панночку, ожениться, то, може, жінка...

- Та що, що ожениться. Хіба не було в його жінки, як узяли на виспу Омельченкову Мотрю і Самусеву Настю, і Коваленкову Одарку, і Горленкову Ївгу? Так, кажуть, по двох і брали.

- Еге ж, по двох... Тоді й пані втекла... плохенька була... Може, ся не така буде... А ти, дитино, такеньки не смутуй... Може, Пречиста й заступить...

Та й зупинилась стара: огунули дівчину сльози та такі, мабуть, пекучі...

Отак, виглядаючи чужої і своєї напасті, діждали ми Зелених святок. Я вже нагледів славні виростки на клечання і такі дві улюбував, такі дві...

- Завтра, як трохи звечоріє, - каже мені тітка Мокрина, - то ми поберемось з Матвійком по зілля. Поберемось аж за Холодний Яр - там такий славний чебрець, повний та пахучий, що й не сказати. Там недалечко і аюр... А ти, Катрусю, назбираєш у городі повнячків, м’ятки, васильків тощо... ти з нами не йди, не втомляйся - бач, ти така, як з хреста знята...

Спершу не вважав я на той тітчин клопіт, бо стара трохи звикла клопотатись та турбуватись, а далі і я укмічаю, що й справді не та вже наша Катря, що була. І спокійна, і привітна, і робоча, та не та. Скаже тітка: «І голосочка твого не чутно, і не всміхнешся ти», то вона й всміхнеться, і заспіва, та не той усміх, не той голос. Щось таке їй сталося, а що - не второпаю. Все вона, здається, в думках та в гадках. Дивиться, а наче не бачить; озвися до неї, не чує, а почує, то наче не розбере; все немов прислуха; аби десь не те грукнуло, шелеснуло, - стрепехнеться, як сполохнута пташка; біжить по воду або там по що-небудь, та разом і забуде, кудою й по що поспішається. І змарніла дуже. Завважав, мабуть, і батько. Якось пита:

- Нездужаєш, дочко?

Не признається.

- Я, тату, здорова.

І на сей раз не призналася. Тітка Мокрина каже: «Ти, дитино, як з хреста спущена, не йди», а вона:

- Піду, тіточко, піду... Що се ви... Да я здорова, як та риба на глибині... Що б то мені не йти по зіллячка! Таки без мене і не знайдете, де найкраще росте...

От так розмовляємо, сидячи коло хати у затінку, - а день парний, дрімливий, сонечко парить, наче з-за туману. Перед очима гаєві дороги, то понад ними немов куриться, і скрізь такі гаєві пахощі, що аж на голову важко... Коли дивимось, щось зачорніло на дорозі з Степових Хуторів. Ніби хтось до нас простує. Ближче - чорниця, і до нас завертає. Затурбувалась тітка Мокрина - звісно, в крепацькій статі усе страха, усього боїться.

- Вкрий, Пречиста! Чого се вона до нас береться?

А вона вже коло хати.

Похода легка й бистра; сама висока, хоч би й парубку, а так у чорні завивала позамотувана, що тільки зористі іскраві очі блищать.

- Спаси, Господи!

Голос тихий, немов придушений. Тітка Мокрина вітає, просить до хати:

- Мабуть, втомилися дуже? - пита. - День Господь дав скварний такий...

- Ледве дихаю, - промовляє чорниця.

Та до Катрі:

- Дівчино, дай мені водиці напитись.

- Катре, витягни свіженької. Та хутенько, дитино! - впада тітка Мокрина. - В нас водичка славна.

Катря до криниці, а чорниця за Катрею услідок.

- Треба їй сприяти, - клопочеться тітка Мокрина, - чим її шанувати? Чорниця-то постує, а рибки, як на горе, нема...

А чорниця п’є - не нап’ється.

- Вона, мабуть, вже цілісіньке відерце вицмулила, - кажу, - та все цмулить.

- Чи тобі жалко Божої водиці, Матвійко, - уріка тітка Мокрина. - Хай собі п’є на здоров’ячко. Є в нас трохи медку, то оджалуємо їй медку, а паляничка свіжа.

Дістала тітка Мокрина з скрині калиточку, відлічила десятку, ставить мед на стіл, несе паляниці, та дарма заходу - чорниця, досхочу напившися водиці, подякувала і ні до чого не доторкнулась: дуже, каже, поспішаюся - спізнилася, бач, а дорога несвідома. Йде з-за Опанасовки у монастир.

- Там вам було з Степових Хуторів звернути на Кривчуки. Дурно ніженьки притомили, - жалкує тітка Мокрина. - Вам би у Степових Хуторах розпитаться дороги.

Вона, каже, розпитувалась, та якось, мабуть, помилилась. Казали звернути через лощинку, а вона якось лощинку тую проминула. І просить:

- Будьте ласкаві, скажіть дівчині, нехай мене проведе на окрай пущі, щоб мені знов не блукати. А може, яка ближня стежина є? - пита.

- А є така стежина, - каже тітка Мокрина, - а там знов стежиною, повз Криву Балку, устронна... Проведи, Катре, та добре розкажи, дитино...

А в Катрі по личику, як жар, очі світяться.

- Добре, тіточко.

А чорниця:

- Ой не барися, дівчино, не барися! Проводь. Хутенько, бо дуже я поспішаюся...

І зникла з Катрею поза зеленими купами.

- Не встигне до змроку, - каже тітка Мокрина, - чорничка, добре, як пізненько доправиться, бо монастир той далеченько, а дорога несвідома... стежками... З Глуховки