День пса, Каролін Ламарш
На тому румовищі гучнішав твій голос. Серед повної тиші, повної непорушності моєї щойно воскреслої плоті — ти щось промовляв. А я була така гола, з такою вразливою оголеною душею, що сльози чвиркнули фонтаном, і разом із ними стікали стіни, перегородки, літери, перли — останній прах. І вже ніщо не захищало мене, не обмежувало — я перетворилася на порожнечу, де лунав твій голос, мов Дух Святий над водою у перший день творення[8].
Тривати довго так не могло. Якщо ви не Бог, то не вийде безкарно відтворювати творення світу щотижня.
Я намагалася звести мури — і сипала запитаннями. Просила точно описати твої відчуття — аби я була не лише їх джерелом, але й свідком. Але ти волів діяти мовчки. Просто сказав, що я завузька і тобі це до вподоби. Одного дня твоє обличчя зіщулилося, мов у хлопчика, що забився, і ти простогнав тихенько: «Я такий маленький, такий маленький...». І тоді я зрозуміла, що й ти також дістався до свого дна, пірнув в криницю до сонця, яке тремтіло на поверхні чорної непрозорої води.
Я злякалася. «Хіба є в мені щось особливе?», — замислилась я, відсуваючись від тебе. І тієї миті випадково помітила себе у дзеркалі, що стояло навпроти нас. Я бачила себе природною, не підготовленою, заскочила себе з рішучим і водночас переляканим виразом обличчя — і мені перехопило подих, я скам’яніла від захвату. Несподівано я відкрила себе такою, якою мене бачив ти. І тоді зрозуміла, чому ти так не любив, коли я віддалялась, і чому завжди корилась тобі. Через Велике Кохання мій погляд перетворився на твій — і я покохала себе.
Опісля пса я була така збентежена, що хотіла повністю віддатися цій емоції — чи радше мені здалося, що такій об’єктивно банальній речі, як кохання (що обов’язково має кінець), не знайшлося б місця по завершенню несамовитого бігу пса. Жахливий вир закрутив мій мозок. Мені здалося, що, коли вдасться залишитися сам-на-сам із цим виром, дозволивши йому поволі минути, конче зостанеться щось подібне на одкровення. Тож замість шукати тебе у звичному бістро, де ми розійшлися, я подалась до кіно. Нічого не зрозуміла, стрічка видалась дурнуватою. Я сиділа перед екраном, не чіпаючи свій внутрішній вир, просто сиділа у повній темряві серед людей, яких турбувало щось геть інакше, сиділа, щиро прагнучи, щоби сила ілюзії звільнила мене від твоєї влади, неусипної уваги до мене, твого світогляду, що підступно просякнув кожну мою клітину, кожну мить мого життя. Я хотіла збутися влади того, що розбурхав у мені собака, знайти міцне Ядро зневіри, що охопила мене і яку на початках я пов’язувала з моментом, який переживала — миттю завершення кохання.
Наприкінці фільму я вийшла з кіно, так і не знайшовши ані того міцного Ядра, ані відповіді на запитання: звідки взялася моя зневіра? Я просто бачила перед собою цю фразу: одного дня мене залишили. Причому це твердження не підкріплювалося жодним спогадом, нічим конкретним, хіба що усвідомленням того, що ти давно — дуже давно — чекаєш на мене на місці нашої зустрічі. Певно, вихилив вже два пива — як мінімум два — і пішов розлючений або смутний. Гадаю, таки розлючений — це тобі більше личить, саме таким я безліч разів тебе зустрічала, а тепер мені до твоєї люті байдуже. Отже, поки я прямувала до автівки, припаркованої у двохстах метрах від кінотеатру, то усвідомлювала відсутність спогадів, окрім припущень щодо твоєї зневіри. Починався дощ — прозорий дощик, який зробив світло від ліхтарів жовтішим, а фасади будинків — темнішими. І раптом, коли я збиралася хутко перетинати вулицю, спостерігаючи за миготінням якогось кумедного чоловічка, я відчула, як усередині мене також миготить світло, подібне до сигналу тривоги. Це світло набуло форми не спогаду, а одного факту, про який мені розповідала мати: після мого народження вона страждала через депресію і найняла голландську годувальницю на ім’я Ліве, що з безмежною відданістю взялася за мене. Коли Ліве довелося терміново залишити нас, щоби піклуватися про власного брата, який потрапив до аварії, мені було дев’ять місяців. Зненацька позбавлена годувальниці, я, хоч і була безпам’ятною дитинкою, все ж, якщо поміркувати, відчула себе покинутою — принаймні це був випадок, гідний уваги, особливо якщо зважити, що потім я вдало відтворювала його, розвинувши дивовижну здатність у певний момент, не озираючись, залишати щось чи когось. «Необхідність — закон», — таким було одне з головних правил мого життя. Стосовно мене необхідність була не зовнішньою — скажімо, як для годувальниці необхідність квапитися до ліжка потерпілого брата, — а внутрішньою: скажімо, кінець якогось кохання. Щойно з’являються ознаки кінця, я відмовляюся тамувати спрагу з джерел, із яких щойно черпала втіху. Спалюю листи, позбавляюся фото, вимикаю телефон, щезаю з дому якомога на довше. На моїй землі ностальгії місця немає. Горе чарує мене натомість холодним голим краєвидом, у який я заходжу сама, не бажаючи журитися щодо своєї долі, повторюючи, що я обрала її сама — ця думка ніби повинна припалити будь-яку рану.
Я зробила вибір: покинути тебе. Ішлося про раціональне рішення, спричинене висотою хвиль, за яким — за моєю доброю звичкою — жалю не було. То чому ж я відчула шок, побачивши того пса? Чому одразу згадала тебе? Чому цей образ досі невпинно переслідує мене, а разом із ним (і саме це вбиває мене) спогади про твої руки, довгі пещені руки на моєму обличчі, про твій голос, глухуватий, що ніби от-от перескочить на інший регістр, бездоганний і недосяжний голос, який завжди здавався мені нашим — майстерною сумішшю наших голосів... чому?
Хтось колись залишив мене. І я шукала далі, за Ліве, за хворою матінкою, за дитинством — шукала і не знаходила. У чому я впевнена — так це в тому, що ніхто не пестив мене так, як ти, з такою ніжністю, вправністю, що виводила на моє обличчя суму почуттів усього тіла. Коли ти тримав моє обличчя в своїх руках — ти ніби тримав усе. Вклавши пальця мені до вуст, просунувши язика мені у вухо, ти відверто трахав мене — відтак, це було приголомшливіше аніж кохатись у ліжку. Цей «лицевий» (якщо так можна сказати) оргазм ми могли
