День пса, Каролін Ламарш

про його долю. Тому, пірнувши в гудіння автівок, я поквапилася б до мертвого пса, перевернула б його і побачила би своє ім’я: «Анна». Отже, це сука на прізвисько Анна. Тезка. Тоді я піду, скажу, що Анна померла, а потім з’явиться хтось, хто пояснить, що це була наймиліша істота на світі, розумна і вишукана, і хтось ридатиме, відмовлятиметься повірити у її смерть, хтось напише книжку про Анну і її смерть...

А тим часом собака, можливо, й не мертвий. Він так гнав! Аж раптом залишив лінію бігу уздовж земляного насипу посеред автостради і перетяв три смуги щільного руху. Ми зачаровано дивилися на його неймовірну майстерність: він із шаленою швидкістю виляв між автівок — ніби сам інстинкт нашіптував йому на вухо шлях порятунку. Я загорлала й схопила за лікоть чоловіка в чорному светрі, що також не міг відвести від пса очей. Тієї миті я вже не думала про ризик нещасного випадку для водіїв. Боялася лише крові пса і його агонії. Не хотіла побачити, як його зіб’є авто — і все ж дивилася, не відводила невинних очей, очей звіреняти. І рука моя боляче стискала руку незнайомого чоловіка. Уся моя лють вчепилася у цю руку! Поруч якась жінка істерично волала: «Ходи! Сюди!». А пес, помітивши нас, різко звернув і кинувся на узбіччя, де пробіг повз далекобійника і хлопця, що сидів поруч із ровером. Я побачила, як далекобійник схилився над ровером, юнак підвівся, але знову упав. Собака мчав, мов навіжений, автівки сигналили, пса кликали до себе насипи і кущі, а жінка продовжувала репетувати: «Ходи! Сюди!» — однак він нічого не бачив, йому не спадало на думку підбігти до нас чи гайнути у поле — він просто, підстрибуючи, зник на обрії.

Чоловік поруч поглянув на мене із добротою — добротою, що адресувалася не мені і не моїй руці, яка шукала його руку, хоч я того й не хотіла, добротою твердою, ідеалістичною, що не потребувала нікого. Він сказав: «Я подзвоню», — і рушив до найближчого автомату за сотню метрів від нас. Я зиркнула на жінку в червоному, вона ридала, схрестивши руки на грудях, ніби прагнучи задушити себе. Я зробила до неї декілька кроків — і одразу помітила, що їй я також не потрібна. Вона була надто вродлива, щоб мати у комусь потребу. Тоді я повернулася до авта, і мама сказала: «Нема на те ради». Бідолашна матуся, — подумала я, і одразу після цих слів відчула свободу; я була вільна — просто тому, що перестала ненавидіти і жаліти її, боротися проти неї. Бідолашна матуся не знає, що раду можна дати всьому, навіть коли надія зникає з обрію разом із силуетом знесиленої тварини. Я ж притуляю суку до себе й кажу їй: «Ходи сюди, Анно, я тут, я з тобою! Не бійся, зіронько, ти врятуєшся, розумниця ти моя!». Лише я — одна серед усіх цих людей, що стривожено перемовляються і вдають, ніби шукають спосіб допомогти — лише я несу у серці Анну. Тепер в мене м’язи такі ж міцні, як і в неї, мене веде уперед інстинкт, я знаю, що в неї все вийде — я знаю! І я не плачу, я вже не слабка тиха дівчина, у мене сталеві м’язи, сильні легені й пекельна воля. А ще є терпіння — терпіння бігти, поки не знайдеться вихід. Авжеж, коли побачать, що я — слухаючись лише інстинкту і залишаючи за собою вир емоцій і подив — звертаю з автостради, мені кричатимуть вслід. У цьому акті бігу, коли м’язи видовжуються, коли стегна стають такими прекрасними, а мордочка — лагідною і розумною, є краса і сила. Не знаю, чи зможу я вмерти, але я біжу не на життя, а на смерть, впевнена, як і раніше. Я біжу до власника, до чоловіка мого життя, який завжди мене кохав, який розуміє мене, шукає мене і скоро увійде в тунель, що його там, нагорі — чи тут, унизу, байдуже, будь-де — утворює мій тато, розкинувши руки, мов сфінкс. Мій біг причаровує всіх і обов’язково приверне увагу якогось чоловіка — хай навіть мені судилося померти: бо, помітивши моє бездушне тіло край автостради після сміливого бігу, він наблизиться, ледве переступивши через страх крові, ніжно переверне мене і прочитає ім’я: «Анна». Так він знатиме, що я померла, намагаючись наздогнати його.

Примітки

1

Буття 32:29 (пер. І. Огієнка).

2

Французькою не «суглоб», а «м’яз» (muscle).

3

«1. Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду, 2. на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить! 3. Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Свого по стежках справедливости. 4. Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох — вони мене втішать! 5. Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах, мою голову Ти намастив був оливою, моя чаша то надмір пиття! 6. Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробува́тиму в домі Господньому довгі часи!» (Псалми 22:1–6, пер. І. Огієнка).

4

Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий! — Матв. 11:30 (пер. І. Огієнка).

5

До Римлян 8:26 (пер. І. Огієнка).

6

Синтія Озік (Cynthia Ozick, нар. 1928) — американська письменниця, есеїстка. Головна тема її творів — Голокост.

7

Псалми 21:20 (пер. І. Огієнка).

8

«А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води» (Бут. 1:2, пер. І. Огієнка).