Людина без властивостей. Том II - Роберт Музіль

свого життя лише твою пропозицію, то йому довелося б, мабуть, — про всілякі інші безглузді речі я вже й не кажу, — схвалювати все, що породжує в ньому яку-небудь гарну ідея, ба навіть усе те, що за таку ідею можна сприйняти. Це означало б, звичайно, загальний занепад, та позаяк цей бік тобі, схоже, байдужий, — чи, може, ти маєш на увазі оті непевні загальні застережні заходи, про які жодних подробиць не навів, — то я хотів би поцікавитися лише особистими наслідками. Мені здається, в усіх тих випадках, коли людина — якраз не поет, що творить власне життя, то їй доведеться гірше, ніж тварині; якщо їй не спаде на думку жодна ідея, то не спаде їй на думку й рішення, і велику частину свого життя вона буде просто жертвою власних інстинктів, примх, звичайнісіньких міщанських пристрастей — одне слово, отого позбавленого всього особистісного, з чого лишень складається людина, й муситиме, доки триватиме, сказати б, обструкція верхньої системи, стійко терпіти все, що їй вдарить у голову?!

 — У такому разі їй доведеться відмовитись що-небудь робити! — відповіла замість Ульріха Клариса. — Це — активна пасивність, на яку треба бути здатним за певних обставин!

Вальтерові забракло духу звести на неї погляд. Адже в їхніх взаєминах здатність до відмови грала велику роль; у своїй довгій, аж до п’ят нічній сорочці й схожа на маленького янгола Клариса, бувало, підхоплювалася в ліжку на ноги, випростувалась і, зблискуючи зубами, декламувала в манері Ніцше: «Мов лота, я кидаю тобі в душу своє запитання! Ти бажаєш подружнього життя й дитини, але я питаю тебе: «Чи та ти людина, що має право бажати дитини?! Чи переможець і владар ти над своїми чеснотами? Чи, може, в тобі промовляє тварина зі своїми потребами?!» У сутінках спальні це видовище було досить-таки моторошне, й Вальтер марно намагався заманити Кларису під ковдру. А тепер, виходить, вона візьме на озброєння ще й нове гасло; ця активна пасивність, на яку, мовляв, треба бути здатним за певних обставин, дуже нагадувала про одного чоловіка без властивостей. Чи довірилася вона йому? Чи не він, зрештою, заохочував Кларису в її дивацтвах?

Ці запитання кублилися, мов черва, у грудях Вальтера, і йому ледь не стало зле. Він посірів, обличчя в нього зів’яло й безсило взялося зморшками.

Ульріх це помітив і співчутливо спитав Вальтера, чи з ним усе гаразд.

Вальтер над силу промовив «так» і, бадьоро всміхнувшись, сказав, щоб Ульріх довів свої дурниці до кінця.

 — О Боже праведний! — примирливо мовив Ульріх. — Річ не в тому, що ти не маєш рації. Але дуже часто ми з якогось спортивного азарту виявляємо поблажливість до вчинків, які завдають шкоди нам самим, — аби лишень супротивник гарно їх здійснював; тоді ціна здійснення конкурує з ціною шкоди. А нерідко в нас з’являється й ідея, відповідно до якої ми певний час діємо, та невдовзі її заступає звичка, інерція, вигода, нашіптування, бо інакше просто не буває. Отже, я описав, мабуть, стан, завершити який у жодному разі не можна, хоча в одному йому треба віддати належне: це — цілком і повністю той самісінький стан, в якому ми живемо.

Вальтер знов заспокоївся.

 — Якщо взяти правду навиворіт, то завжди можна сказати щось таке, що й правдиве, й перекручене воднораз, — м’яко промовив він, не приховуючи, що подальша суперечка його вже не цікавить. — Це на тебе схоже — стверджувати про що-небудь, що це, мовляв, неможливо, однак реально.

Клариса, проте, дуже енерґійно потерла собі носа й заявила:

 — А як на мене, то все ж таки дуже важливо, що в усіх нас є щось неможливе. Це багато чого пояснює. Коли я слухала вас, у мене склалося враження, що якби нас можна було розітнути, то все наше життя, мабуть, виявилося б схожим на каблучку — просто на щось отаке кругленьке навколо чогось. — Вона ще доти скинула з пальця обручку й тепер поглянула крізь неї на освітлену стіну. — Я хочу сказати, всередині ж бо тут нічого немає, а вигляд у неї точнісінько такий, неначе лише це їй і важливо. Річ у тім, що й Ульріх не може висловити це повною мірою відразу!

Отак ця дискусія завершилася для Вальтера все ж таки ще одним, на жаль, прикрим болем.

85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму

Ульріх повернувся додому десь на годину пізніше, ніж попереджував, і тепер, коли він переступив поріг, йому доповіли, що його вже давно очікує якийсь офіцер. Нагорі Ульріх застав, на свій подив, Генерала фон Штума, що привітався з ним, як із давнім товаришем.

 — Друже, любий мій! — вигукнув назустріч йому Генерал. — Ти вже даруй, що я вриваюся до тебе так пізно, але я не міг піти зі служби раніше, та й тут уже години дві сиджу серед твоїх книжок; таке зібрання — просто жах!

Вони обмінялись люб’язностями, і з’ясувалося, що Штума привела до Ульріха термінова справа. Генерал по-діловому закинув ногу на ногу, що зробити було, з огляду на його статуру, не так легко, випростав руку з невеличкою долонею й промовив:

 — Термінова? Своїм референтам, коли вони приносять мені який-небудь терміновий папір, я зазвичай кажу: «На світі немає нічого термінового, крім збігати в одне місце!» Та якщо серйозно, то мене привела до тебе одна надзвичайно важлива справа. Я тобі вже казав, що дивлюся на дім твоєї кузини як на виняткову для себе можливість познайомитися з найважливішими у світі проблемами цивільного життя. Усе ж таки це щось неказенне й, запевняю тебе, страшенно мені імпонує. Але, з другого боку, ми, військові, зовсім не такі дурні, якими нас вважають, хоч і маємо свої слабинки. Сподіваюся, ти зі мною погодишся, що коли вже ми за що-небудь беремось, то робимо це грунтовно, як і годиться. Отже, ти згоден? Я так і думав, тоді я можу розмовляти з тобою відверто, хоч усе ж таки й мушу зізнатися, що нашого військового духу соромлюсь. Соромлюся, я сказав! Якщо не брати до уваги військового єпископа, то нині я у війську, мабуть, той чоловік, котрий найбільше має до діла з духом. Але скажу тобі так: якщо придивитися до нашого військового духу ближче, то він, хай там який високий, нагадує вранішню перевірку. Сподіваюся, ти ще не забув, що таке вранішня