Щоденник про війну в Палестині - Гамаль Абдель Хусейн Насер

Перший офіцер, якого я зустрів після виходу із кукурудзяного поля, повідомив мені, що Ісмаїль Мохіддін загинув. Я не думав, що слід приховувати сьогодні просте людське почуття, що вирвалося із мене, коли я це почув. Зізнаюсь одразу, що втратив контроль над своїми почуттями і мої сльози почали капати. Я почав ридати з гіркотою, якої ще не знав у своєму житті. Я оплакував хороброго товариша по зброї, котрий пав у бою. Я також оплакував сам бій, керівництво над яким було кинуте напризволяще.

Коли я прийшов у штаб-квартиру, то виявив, що там немає нікого з відповідальних. Я запитав про командира підрозділу і мені відповіли, що він пішов невідомо куди. Я почав переглядати повідомлення, надіслані ротами із їхніх розкиданих по всьому полі бою позицій. Прочитав одне з них: «Прибули на об’єкт. Чекаємо нових наказів.» Інше: «Закінчились боєприпаси.» Третє: «Дісталися на об’єкт. Відправили носилки.» Погіршувало справи те, що ці повідомлення прийшли деякий час тому. Я був стурбований тим, що сталося із ротами, які писали ці повідомлення. Як вони самі собі давали раду, не отримавши відповіді зі штаб-квартири? Я намагався робити що міг. Особливо я хотів зв’язатись із нашими силами на захід від Джулісу, та не міг одержати від них жодної відповіді. Проте невдовзі я зрозумів що сталось коли прийшов кур’єр і повідомив, що командир підрозділу наказав силам на заході від Джулісу вийти і хоче, аби я вивів бійців, що атакували Джуліс із півдня.

Як я повинен вивести війська з півдня? Командир підрозділу вже відвів бійців, що відволікали увагу ворога від південного напрямку, заздалегідь не попередивши нас. Мені стало добре видно катастрофу що нависала в нас над головами. А те, що бійці, котрі відволікали з-заходу увагу ворога від основної атаки, добре справлялися із своїм завдання, змушувало мене іще гостріше відчувати проблему. І тут я вирішив робити те, що довго обмірковував, але не робив. Я обминув свого безпосереднього начальника – командира нашого батальйону – та зв’язався із командиром бригади, якому пояснив ситуацію. Нашим наміром тепер стало не скільки захоплення Джулісу, як здійснити відчайдушні зусилля задля витягування наших військ із пастки, до якої вони мали потрапити.

Ніч для мене була похмурою. Я відчув, що наш батальйон повністю втратив свій високий бойовий дух, був охоплений сумнівами й тепер його стало набагато важче вести вперед. Уранці ми одержали повідомлення зі штаб-квартири бригади: «Командир шостого батальйону повинен передати командування другому в команді. Він відправляється до Кахіри.»

Мені було шкода нашого нового командира підрозділу. Проте в нас не було часу когось жаліти, бо вже за годину ми отримали нове повідомленні зі штаб-квартири бригади, в якій було наступне: «Шостий батальйон займе Джуліс сьогодні». Я думав, це неможливо здійснити. Новий командир підрозділу над цим не замислювався. З однієї сторони він усвідомлював те, що я розповідав йому про моральний стан наших бійців та їхнє становище загалом. Але з іншої, він не наважувався прийняти мою точку зору та був проти нового наказу. Він не хотів казати, що розпочав своє нове командування проявивши боязнь іти в бій.

Я закликав його наступними словами: «У тебе немає вибору й у всякому разі не маєш що втрачати. Ти можеш не підкоритись наказу, але в такому випадку будеш переведений. Якщо приймеш наказ, тоді можеш бути певен, що перемога можлива, але в разі провалу, безсумнівно будеш переведений і цей провал завжди буде пов’язаний із твоїм ім’ям.»

Командир вислухав мене і сказав:

– Ти підеш зі мною до генерального штабу.

– Пішли – відповів я.

Коли ми заходили до генштабу, я помітив вивіску з написом: «Секція авіапідтримки». Я подав запит в офіс та запитав, чи володіють вони якоюсь інформацією про Джуліс. Відповідальний офіцер сказав, що вони мають колекцію авіазнімків усієї території. Коли я попросив показати їх, офіцер швидко розклав їх переді мною. Коли я розглядав фотографії, то був вражений одним важливим моментом, що вислизнув із нашої уваги. Містечко Джуліс лежало на схилі гори і не являло собою великої цінності. Цінністю, однак, був табір Джуліс, що розташовувався на вершині гори й підносився над містом. Навіть якби ми зуміли зайняти місто Джуліс, ми б опинилися в руках ворога, який зміг би перетворити Джуліс на кладовище для наших бійців.

Після короткої дискусії, в якій я спираючись на фото пояснив, що маю йти назустріч цілковитому нещастю, в генштабі зрозуміли, що намагатися захопити Джуліс означає накликати катастрофу й краще від цієї ідеї відмовитися.

Я повернувся до свого батальйону будучи в стані протесту проти всього. Я не міг змиритися з тим, що ми дивом уникли катастрофи. Я не міг змиритися з тим, що наші повітряні сили зробили фотознімки того самого об’єкту, який ми мали атакувати, які містили цінну інформацію, однак не сказали всієї правди генштабу та не думали надіслати їх нам. Я не міг змиритися з тим, що у генштабі офіцери сидять у великих і комфортабельних офісах із чисто поголеними підборіддями та не мають жодного уявлення про те, що відчувають бійці в траншеях і як вони страждають від тих наказів, які їм дають навмання. Але мій протест був безглуздий. Більш важливим для мене було берегти нерви для нового бою, готуватися до якого нам невдовзі наказали.

Новий бій був типовим серед тих, до яких наші люди тією чи іншою мірою були залучені. Рішення про бій приймалося при розгляді карти. У генштабі хтось дивлячись на кольорову карту – і це мабуть вся причина – вирішив, що ось це та ось це місце мають велику значущість. Далі вказав пальцем на ці місці та надіслав нам наказ взяти їх. Проте окрім наказу, він не надав нічого, що б могло допомогти нам.

Відверто кажучи, я не вважав ті накази, що ми отримували з генштабу бойовими наказами в повному розумінні слова. Я називав їх скоріше «клаптиками паперу» й не думав, що глибоко помиляюся в такому визначенні.

VI

Нова позиція, яку ми мали зайняти, розташовувалась поперек лінії постачання комплексу поселень, що підносились над дорогою в Негев. Як сама позиція, так і весь шлях до неї, були цілковито піддані обстрілам із поселень групи Неґба. Командир роти, котрий мав захоплювати позицію підійшов до мене і сказав: «Це божевілля та безглуздя намагатись захопити це місце.» У глибині душі я розумів, що його слова були не надто далекими від правди. Проте я також усвідомлював надзвичайну важливість