Щоденник про війну в Палестині - Гамаль Абдель Хусейн Насер

справді, де зараз мій батальйон? Декілька годин тому я залишив його на незаздрісній позиції, розкиданим та відкритим уздовж широкого фронту. Вище командування дало йому наказ прорватись до позицій ворога та оточити його. Я похитав головою, коли в моїх думках постала картина того становища, у якому я залишив свій батальйон. Я сказав сам собі подумки: вони наказали нам прорватись до позицій ворога і оточити його. Та як ми можемо оточити його, коли він оточив нас? Те що сталося, було неминучим. Коли ми прорвались до ворожих позицій, тоді саме він оточив нас, а не навпаки. Але як же ж ми могли пройти до його позицій та оточити його в той самий час?

Монолог був перерваний, коли я почув голос людини, в якої питав про їжу.

– Гаразд, ви просили свій батальйон, щоб вам принесли їжу? – запитав він.

– Я сподіваюсь, тут є хтось, хто зміг би передати їжу моєму батальйону там, де він зараз розташований. – відповів я посміхаючись.

– Що ви маєте на увазі? – сказав чоловік, витріщившись на мене.

– Не переймайся, - відповів я. – Тут є хто-небуть, хто може піти на сук (Ринок на відкритому повітрі в мусульманських країнах – прим. перекладача) та купити мені щось їсти?

Коли солдат повернувся із суку з буханцем хліба, п’ятьма фалафелями та гроном винограду, я відчув що мій апетит згас і та їжа була останнім, чого я бажав.

Я опустився на ліжко вкрай виснаженим. Фізична на психічна втома протягом кількох останніх днів почала давати про себе знати.

І хоча моє тіло відпочивало в ліжку, мої думки тим часом не знали відпочинку. Я не міг дати своїм думкам і миті перепочинку. Вони були далеко звідси, із моїм батальйоном на фронтових позиціях. Особливо значило для моєї совісті те, що я, як штабний офіцер, зосередив усю роботу в своїх руках. Як ідуть справи за моєї відсутності? Хто прийняв мої обов’язки? Як мій наступник ладнає з іншими офіцерами та бійцями? Раптом голос всередині мене сказав: «Що ти робиш тут, поки вони там? Твоє поранення специфічне. Що означає залишатися в шпиталі через те, що у тебе влучили кількома шматками металу?» Я сперся на лікоть та спробував піднятися з ліжка, але мені це не вдалося і я впав назад у ліжко. Я був виснажений від шоку поранення та втрати крові. Я вирішив відпочити трохи, а потім піднятися й приєднатись до свого батальйону.

Проте відпочити було неможливо. Невдовзі в шпиталі стало гамірно. Іще декілька хвилин тому я був єдиним його мешканцем. Однак тепер сюди почали прибувати пацієнти. Я одразу здогадався, що це мали бути поранені в битві за Неґбу. Я підхопився зі свого ліжка й походив стурбовано поміж іншими ліжками. Шпиталь у Межделі насправді був пунктом першої допомоги. Тут залишались тільки легко поранені, а хто був важче поранений, тих відправляли до Гази після надання першої допомоги. Але кількість поранених була такою великою, що шпиталь не міг справлятися зі своїми функціями і через декілька годин усі новоприбулі направлялися до Гази.

Картина навколо мене була депресивною: закривавлені уніформи, стогони і крики від болю, які поранені намагалися мужньо стримувати. Я підійшов до офіцера, чий шолом був пробитий кулею, яка поранила його тім’я. Коли я оглянув його шолом та місце поранення, то відчув себе більш щасливим, ніж він. Я підійшов до іншого офіцера, що страждав від нервового шоку та збожеволів. Він був молодим і я впізнав його – він був моїм студентом, коли я був інструктором у військовій академії. Я пам’ятав день, коли він уперше прийшов до коледжу, одягнений іще у цивільне. Я пам’ятав як він проходив у академії один щабель за іншим, поки ми намагалися зробити з нього бойового солдата. Тут він щойно пережив той досвід, до якого ми готували його.

Я не зміг заснути тієї ночі й думав про тих, хто поряд зі мною та про тих, хто був далеко в траншеях. Я думав про саму війну. Я відчув у глибині серця, що я ненавиджу війну. Не лише цю війну, в якій ми брали участь, зокрема, а й саму ідею війни. Я зрозумів, що людство не гідне життя, якщо воно всім серцем не докладатиме зусиль у справі миру.