Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Денис Володимирович Журавльов

Гордієнку, звичайним запорожцям, шведським генералам. Але український гетьман умів щедро віддячити і людині, яка просто колись стала йому у пригоді. Так, взимку 1708/1709 року під час одного з нападів російської кавалерії на обоз шведсько-українського війська молодий офіцер шведського кінногвардійського полку Абрахам Седерхольм врятував частину майна Мазепи. Гетьман віддячив 29-річному Седерхольму по-королівськи – подарував чотири позолочені срібні кубки та чудового коня в розкішній збруї, на якому Абрахам брав згодом участь в Полтавській битві. Чимало гетьманського золота потрапило до рук солдатів Меншикова після взяття Батурина (хоча українська легендарна традиція вперто твердить, що гетьман сховав скарби і потім забрав їх із собою, відшукавши серед руїн столиці). Хоча прямих документальних підтверджень цьому і немає, очевидно, дещо довелося кинути під час переправи через Дніпро біля Переволочни. Історики й митці згодом любили тішити публіку колоритними картинами того, як, сидячи в навантажених по вінця човнах, які перевозили Івана Мазепу та його соратників через річку, козаки кидали за борт золоті червінці, аби хоч трохи полегшити судно. Незважаючи на все це, до Бендер гетьман потрапив, усе ще володіючи значними багатствами. Це були в'юки із золотими та срібними монетами, коштовна зброя (шаблі, списи, булави) та клейноди, а головне – коштовне каміння, яке займає мало місця і легко транспортується (про гетьманську скриньку із самоцвітами згадують шведські джерела). Про Мазепині скарби ходили легенди. Чутка про них спливала і значно пізніше за найнесподіваніших обставин. Так, знаменитий шотландський економіст Адам Сміту своїй книзі «Багатство народів» писав: «…кажуть, що дуже великі багатства мав Мазепа, лідер українських козаків, славетний союзник Карла XII». За оцінками шведського комісара Солдана, що склав на прохання Мазепи опис його майна за кілька годин до смерті гетьмана, цінність усього майна українського володаря становила від 750 тисяч до 1 мільйона шведських рейхсталерів (чверть річного прибутку Швеції станом на 1699 рік). Але ці багатства навряд чи могли втішити важко хворого гетьмана. З моменту приїзду до Варниці він майже не вставав з ліжка. Його стан погіршувався, але гетьман навіть тепер цікавився тим, що відбувається в політичному світі. При дядькові постійно перебував Войнаровський – його вважали спадкоємцем скарбів, а можливо, і булави гетьмана у вигнанні. Карл XII нерідко відвідував свого союзника і кілька разів присилав до нього посланців з важливими новинами. Новини ці були різні, але здебільшого прикрі: про капітуляцію шведів під Переволочною, придушення виступів правобережних козаків і селян, а також про прагнення Петра домогтися від турецького султана видачі Карла XII та Мазепи. Якщо видача шведського короля загрожувала колосальним міжнародним скандалом, і турки навряд чи пішли б на такий крок, то ідея видати Мазепу, підкріплена величезною сумою в 300 тисяч червінців, які російський посол в Константинополі Толстой пропонував за українського гетьмана, була не такою вже й нездійсненною. Але турецькі урядовці, розуміючи, що нова війна Росії та Османської імперії – лише справа часу, твердо відмовлялися це зробити. Вони посилались на норму, записану в Корані, яка забороняє видачу втікачів, що потрапили під покровительство до мусульман, їхнім ворогам. «Непідкупність» турків, проте, мала і свої межі – за два роки після смерті Мазепи саме золото врятує Петра І та його армію від повної поразки на берегах Пруту, коли помста за Батурин і Полтаву буквально вислизнула з рук Орлика та Карла XII.

Непокоїли гетьмана в останні тижні його життя і чвари між українцями, які пішли на еміграцію. Багато хто з них звинувачував у теперішньому жалюгідному становищі саме Мазепу. Вперше це виявилося ще перед переправою через Дністер, коли кілька запорожців спробували пограбувати гетьманський обоз і захопити самого Мазепу, аби, видавши його цареві, заслужити прощення. Тоді гетьмана врятували вірні йому козаки та польський шляхтич Станіслав Понятовський, що перебував при армії Карла XII як представник Станіслава Лещинського. Вдруге запорожці збунтувалися 11 – 12 липня, і гетьманові та королю ледь вдалося їх вгамувати, не без допомоги обіцянок та грошей.

Різні настрої панували і серед української старшини в Яссах та Бендерах. Дехто вже вголос говорив про можливість повернення до України, аби отримати царське прощення. Інші сварилися через те, кому бути наступником Мазепи і їсти не надто смачний хліб гетьмана-емі-гранта. Мазепа так і не встиг (чи, може, не захотів?) скласти офіційний заповіт, і після його смерті для розподілу майна покійного довелося створити спеціальну україно-шведську комісію. Зрештою більша частина майна відійде Войнаровському (через те, що і кошти визнають особистою власністю Мазепи, а не державним скарбом), і лише дещо – Орликові як новообраному гетьманові, що різко звузить фінансові та політичні можливості останнього.

Звісно, гетьмана не могла не засмутити неприхована ворожнеча між старшинами-емігрантами через його скарби, але Іван Мазепа за своє життя надто добре вивчив людську натуру, аби здивуватися таким її проявам. Важко твердити напевне, про що думав Іван Степанович в останні дні свого життя. Можливо, він намагався зрозуміти, чому його так добре прораховані наперед плани зазнали такої страшної поразки. Можливо, згадував своє довге і цікаве, як справжній пригодницький роман, життя, в якому було все: злети, падіння, інтриги, кохання, ненависть, шана і гірке розчарування. А може, просто дивився з вікна на швидкий Дністер, який ніс свої води в Чорне море. До речі, ще в 30-х роках XX століття в Бендерах існував старовинний будинок, про який місцеві мешканці вперто твердили, що саме тут жив український гетьман-вигнанець. Так само у Варниці небагатьом туристам показували криниці, які звалися Мазепиними.

Найважливіший документ щодо останніх днів і годин земного життя гетьмана Мазепи – це лист шведського чиновника (комісара) Густава Солдана, який той надіслав Карлу XII одразу після смерті гетьмана. В ньому зафіксована маса подробиць. Цей звіт відшукав у шведському архіві та опублікував відомий український дослідник першої половини XX століття Веніамін Кордт.

Наприкінці вересня 1709 року стан здоров'я гетьмана погіршився настільки, що до Ясс було послано гінця по православного священика. Гетьман сповідався і потім вирішив владнати також свої земні справи. Для цього він попросив Карла XII прислати йому якусь вірну людину. Король прислав Густава Солдана, який знав слов'янські мови та латину. Солдан здійснив опис коштовностей, що були у Мазепи, і зацікавився скринькою з документами. Але гетьман лише сказав, що серед цих паперів є такі, які можуть коштувати голови багатьом сильним світу цього (зокрема, опозиційним щодо царя російським аристократам), і додав, що ці таємниці він забере із собою в могилу. Потім гетьман спалив ці папери (чим сильно засмутив не одне покоління істориків України та Росії, але, можливо,