Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Царівна

06.02.

Холодно. Ми вдома. Спимо, вдягаючи на себе відразу по кілька старих пальт. Я не знімаю взуття тижнями.

На вікнах — тонка фанера й старі покривала. Виварка-пічка не гріє приміщення без шибок. З рота валить пара, як надворі. Руки від холоду червоні, мов гусячі лапи.

Моя права нога зранку не болить. Великий осколок упокоївся з миром. Спи спокійно, мій залізний товаришу!

До нас приходили військові. Дивилися документи. Усіх записували. Суворо сказали:

— Якщо від ваших будинків або з садів стрілятимуть по нашому посту, ми вас усіх розстріляємо!

— Хто стріляв, ті давно пішли, — відповіла мама. — У наших будинках тільки замучені війною мирні люди! Є старі, діти. Ніяких бойовиків тут немає!

Військові нам не грубіянили. Виявилися тверезими.

Тепер стріляють тільки вночі. По садах із гармат — «про всяк випадок!». Снаряди вибухають через дорогу від нас. Уночі постійно мерехтить світло за вікном. Горять паркани. Горять дачні будиночки. А до нас тільки залітають осколки. Удень же «граються» снайпери. Ідеш, а вони лякають. Стріляють під ноги або над головою. Прострелили мені бідон, коли я несла воду з нижньої вулиці. Я злякалась, кинула його на залізничному полотні й утекла. Мама голосно вилаялася російським матом. Повернулась і взяла бідон. Сказала:

— Хоч половинку, а принесемо!

Оце так! Бідон перетворився на водяний млин. Добре, що по ногах не влучили. Тільки жаль воду!

Ще в поході по воду я бачила труп пса на дереві. Він висів дуже високо, розтягнений між гілок на самій верхівці. Тулуб частково зітлів. Залишилась біло-сіра шкіра. І сумна собача морда, що дивиться на людей згори. Спочатку я не могла зрозуміти, як його занесло туди? Собаки ж не коти. А потім здогадалась — його закинуло туди вибуховою хвилею!

Шукаємо дошки з боку двору, де розташовані під’їзди. Стіни рідного будинку роблять нас невидимими для тих, хто стріляє. Одну жінку нещодавно поранили. Вона переходила дорогу до Зеленого дитсадка з дитиною на руках. Ми боїмося ходити через цю дорогу. Але їсти нема чого. І ми ризикуємо! Перебігаємо трасу на швидкості й «зигзагами».

Світ, у якому ми блукаємо, обвуглений і посічений залізом. Ми заходимо в розбиті чужі будинки без дверей і вікон. Там страшно! Особливо коли спускаємось у підвали в пошуках їжі, консервів. Ми знаємо, що підвали часто заміновані і люди вибухають у них, простягаючи руку до банки з варенням або зачіпляючи розтяжку. Постійно ми натикаємось на вбитих, і майже завжди це люди середнього віку, жінки, чоловіки в домашньому одязі. Знайти їжу дуже важко! А інакше не вижити.

Харчі давно розібрали голодні люди: мирні жителі і ті, хто захищав місто одні від одних, — бойовики та російські військові. Їсти ж хотіли всі! І, наскільки можливо, — різноманітно! Кілька днів ми взагалі нічого з харчів не знаходили, і я їла сніг, набираючи його, де чистіше. Але нарешті нам пощастило! Учора ми знайшли солоні помідори в банках. Цілих п’ять банок принесли. Я відразу з’їла одну, і заболіли шлунок та печінка. Ще я знайшла сірники й баночку з залишком кави на самому дні. А мама нещодавно знайшла мокру гречану крупу в целофановому пакеті. Не знаємо, чи згнила вона? Може, вона виявиться їстівною?

Царівна Будур

09.02.

Ходили по воду. Повернулись, а в нас удома «гості». Риються в наших речах і в шафі з книжками. Щойно ми зайшли, вони клацнули затворами автоматів і напружено поцікавились:

— Ви хто такі?!

— Ми тут мешкаємо! А хто ви? — запитала в російських військових мама.

Вона зайшла й відразу сіла.

Ми дуже втомилися, бо шлях був неблизьким. Біля далекого колодязя з водою завжди велика черга! Зрозуміло, свої документи з пропискою мама їм показала. Паспорт і свідоцтво про моє народження — теж.

— Як на території великої в’язниці, — сумно пожартувала вона.

— Ми хорошу бібліотеку у вас виявили. Періодично заходимо і книжки беремо! — просто пояснили військові.

Мені відразу згадалася Перша війна і спалене на вогнищі з паркету, прямо посередині дідусевої квартири, дореволюційне видання Пушкіна. Це солдати готували собі обід! «Тоді вони просто палили вогнище з книжок прямо у квартирах, зараз читають — це добре», — подумала я.

Вони продовжували щось шукати, прямо при нас. І водночас із цим заняттям вирішили познайомитись. З’ясувалося: один із них Саша, а другий сказав, що його звати Капітан.

— Правильно! Краще читати, ніж пити горілку день і ніч! — бурчала на «гостей» мама. — Але коли вхідні двері замкнені, не треба їх ламати! Краще по-людськи, почекати господарів.

Мама, немов бібліотекар, показувала їм полиці, де розташувалися фантастика й детективи, де стояли книжки з історії, листи, мемуари, щоденники.

— Отут подивіться! — непомітно для себе захопилася вона. — У нас тут розташоване веселе й кумедне читво: «12 стільців» Ільфа й Петрова, і Аверченко, і Козьма Прутков. — А потім зненацька запропонувала: — Я подарую вам те, що стане згодом вашою пам’яттю! Щоб ви знали, де побували. У нас, на Кавказі, — особлива, неповторна культура! І легенди — чудові! Мій батько росіянин. Він був закоханий у цей край! Учив місцеві мови. Шанував звичаї! Багато з них запровадив у домашній побут.

Мама дістала з найвищої полиці великий кольоровий альбом під назвою «Чеченців прадавня земля» і віддала тому, хто був Сашею. «Капітанові» вона запропонувала книжку спогадів Алли Дудаєвої — вдови першого президента Чеченської Республіки. Російські військові виявилися задоволеними.

— Не слухайте античеченської агітації! — сказала мама. — Не думайте, що тут живуть безграмотні «чурки». Почитайте вірші! Подивіться картини! Цікаві теми й виконання! Ось, наприклад, брошура з виставки дитячого малюнка. Діти-чеченці чудово малюють! Вони схильні до танців і спорту. Дуже музикальні!

Військові нарешті зніяковіли, пообіцяли:

— Речі, які ми у вас забрали, пошукаємо! — вони закашлялися. — Спитаємо у своїх хлопців.

Потім обидва порилися в рюкзаку і синхронно дістали по банці тушкованого коров’ячого м’яса! Від погляду на нього мені стало погано — занудило, і запаморочилась голова. Я відразу зрозуміла, що мама не хоче брати в них їжу. Але змовчала.

А Саша й Капітан сказали:

— У частині всіх переконували: у місті мирних жителів нема! Є тільки бандити! Треба знищити всіх! Ми були так вражені, коли ввійшли в місто і побачили, скільки в розбитих будинках і під’їздах живе старих і дітей! І як ви тільки вціліли?! Ми ж довбали прямо по вас?!

— Самі не знаємо, — разом з ними здивувалася моя мама. Нарешті підбила підсумок зустрічі:

— Добре! Повертати нам нічого не треба. Ці