Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
Зараз Вовка нагадав мамі, що вона тюхтійка, тому що віддала бабі, «якій здихати час», борошно. Мама не витримала критики й ревла. Наш «обід» чомусь затримується. Куди поділися троє: дружина Вовки Ольга, Аза й Ліна? Уже пів на п’яту вечора.
Виявляється, вони всі троє їздили на БТРах до нас, до наших будинків, разом із солдатами. Нікому нічого не сказали! Домовилися з військовими, і тю-тю. Привезли якісь великі мішки. Пояснили: там, у наших будинках, розташувалась інша військова частина. І вони рятували свої речі. Мішки занесли в другу кімнату. І відразу зачинились. Ми чекали. Я була дуже голодна, але ще сильніше я бажала знати, як там наш будинок. Мандрівниці розповіли:
— Вхід у ваш під’їзд завалений цеглою. Увійти можна, але тільки з інших під’їздів. Через діри, прорубані в стінах квартир. Усі квартири в будинку тепер сполучені через внутрішні перегородки! Але такий шлях потребує часу, а ми поспішали.
— Що ж документи нам не привезли? Необхідний паспорт! — хвилювалася мама. — Мій паспорт — у порожньому холодильнику! Він схований на випадок пожежі!
— На хер він кому треба! — огризнулася чеченка Аза.
А мама ж нещодавно рятувала її плащ! Які стали всі злі! Від цього дня в сусідній кімнаті прижилися барвисті термоси та новий сервіз.
— Якщо чесно, дуже заздрю, що ви змогли побачити наш будинок! — зізналась я.
І відразу побачила, як скривилась тьотя Оля.
— Там, біля входу до вас, сміття й гора цегли. Не пробратися.
— Щось із речей, напевне, лишиться, — заспокоїла маму Ліна. Вона добріша. І на тому спасибі!
У мене болить серце, і дуже хочеться додому.
Жінки розповіли, що ті військові, з ким вони приїхали, сильно сварилися з тими, хто був там, у наших будинках. З іншою військовою частиною. Вони ледь не побились і не постріляли одні одних.
Поліна
24.01.
Снаряди з гармат тепер падають зовсім недалеко. Гармати стоять на горі, біля пожежних колодязів, по дорозі до моєї школи № 50. Добре видно, як загоряється й валиться будинок. Гуркіт. Чад. Часто снаряди пролітають прямо над нами. Так військові розважаються. Вони стріляють трохи вище від наших голів, поки ми набираємо воду.
У чужих розбитих будинках буває вода, але вона замерзла, і не завжди можна відірвати відро від підлоги. У нас пічка. Лід у відрі тане. А сніг топити важко. Він завжди з кіптявою — чорний. Спимо ми, як і раніше, в пальтах, але тепер не так мерзнемо.
Сьогодні пощастило — знайшли солоні помідори в балонах. Їмо ми раз на добу. Приблизно о третій дня. Але наші сусіди знайшли й принесли борошно. Тому сьогодні в кожного є перепічка. Хочеш — жуй відразу, а хочеш — сховай на вечір.
Я постійно хочу їсти. Болять ноги. Це все через осколки ракети.
Щойно був жахливий, свинячий скандал. П’яний Вовка бив і душив бабу Стасю. Він кричав:
— Кляті тварюки! Їжу шукайте собі самі! Я всіляких старих блядей годувати не зобов’язаний!
За Стасю заступилася Аза:
— Вона ж ледве ходить!
Вовка вдарив і її! Аза сильно почервоніла, заплакала. От сволота! Жаль, не маю сил набити йому нахабну пику! Теж мені, великий благодійник.
Деякі солдати-росіяни пожаліли нас — виселених. Зі своїх пайків дали консерви, 1–2 банки. Це на всіх!
— Нам і так дають половину належного пайка, — зізнався один із військових. — Решту начальство наліво продає, бойовикам. Але ви візьміть. Дивитися на вас тяжко. Ви ж голодні!
Усі продукти Вовка і тьоті Ліна, Аза й Оля відразу сортують. Те, що якісніше, ховають. Їдять тихцем, уночі, а бабусям і мені з мамою не дають.
Щодня сварюся з ким-небудь. Це, мабуть, тому, що мені постійно заважають робити мої записи, заважають складати вірші, читати. Вони навряд чи вірять у Бога або в правду. А в кого взагалі тут можна вірити?
Я зрозуміла нарешті! Усі дні наші співмешканці просто мародерствують. Вони спеціально на весь голос кричать на нас. Щоб люди на вулиці чули й хибно думали, що старим бабусям і нам потрібний кришталь. А в нас удома посуду — валом! Мені він узагалі не потрібний. Я згадала, що один філософ мандрував світом, маючи тільки чашу для води. А коли прийшов до струмка і побачив, як хлопець-пастух п’є воду зі жмені, то розбив свою чашу об каміння!
Я постійно відчуваю запах смерті. Вона пахне металом.
Мама, якщо ми йдемо в «похід», не дозволяє заходити в житлові кімнати. Головне — їжа! Їжу брати не гріх. Обов’язково ми відвідуємо ванну кімнату. Там бувають аптечка, вода, мило. Нам сьогодні дуже пощастило — знайшли ліки. Знеболювальні! Я випила відразу дві таблетки. Коли біль у моїй нозі минув, ми пішли на сусідню вулицю, прохати в жителів рукавиці для мене. Ніхто не дав.
— Шукайте самі. Або у своїх просіть. Он «хазяї» ваші хазяйнують, — вони вказали на російських військових.
— Авжеж, пошукаємо! — огризнулася мама.
Треба було спитати чеченською мовою, тоді б дали. А так лайнулись, і все. Рукавиці ми шукали, але не знайшли. Безталанні ми!
Сьогодні був смачний обід. Суп з картоплею! Старалися чергові: тьоті Аза й Ліна. Після обіду я хотіла полежати, але прийшла Ліна й заявила:
— Я вже один раз принесла воду та помідори. Що я, гробитися на всіх мушу?
Старенька Стася спала. Ніни з божевільним онуком не було. Собі на лихо, ми взялися допомогти — принести їжу та воду.
У цегляному приватному будинку були російські солдати і якийсь дід-чеченець. Я взяла відро води й вийшла. Мама також підхопила відро з водою та балон варення. Потім вона побачила в баночці гостру приправу й теж зуміла взяти її. У великий червоний бак із пластмаси солдати ставили собі балони та банки з консервами, видно, на весь свій колектив. Дід-чеченець крутився там само, з мішком. Він теж запасався їжею. Ніхто нікому не заважав! Навпаки, панували розуміння та співчуття. Слідом за нами вийшла Ліна. Бабуся Ніна йшла мені назустріч. Вона допомогла занести відро з водою сходами.
— Ми з онуком цибулю знайшли та сірники! — встигла похвалитися вона.
Щойно
