Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Я полегшено зітхнула і вийшла у квартиру тьоті Мар’ям. Але тут мене почало дивно трусити. Прийшла слабкість від думок про їжу. Я почула, як мама сказала Капітанові й Саші:

— Не ображайтесь! Але не треба до нас більше заходити!

Військові щось зрозуміли, бо кивнули, хоча, можливо, не зовсім те, що мала на увазі моя мама. Вони чемно попрощались і вийшли. У під’їзді їх уже чекала баба Стася.

— Рідненькі! Синочки! Дайте бабусі що-небудь! — пролунав її гучний голос. — Їсти або копієчку!

Ми з мамою розреготалися. «Це ж треба! Знову в неї рідні діти!» — веселилися ми.

Будур

10.02.

Ми щасливі! Поїли вчора після тривалого голодування.

А потім пішли шукати безкоштовну їдальню. Уперто йдуть чутки — така є! Із зупинками на відпочинок — кожні два квартали — ми за півтори години шляху дісталися до зупинки «Катаяма». Обіцяної їдальні не знайшли.

На шосе були чиїсь закривавлені куртки. Хто витрусив із них їх господарів? Чи військові, не розібравшись, покидали їх після «зачистки» в БТР, а коли придивились, то погидували й викинули. Зрозуміли: краще йти між будинками. Хоч якесь прикриття! На трасі військові пости. І можливий раптовий бій, куди ми потрапимо, як дрібні камінці в млин. Ми передихнули. Полежали на снігу. Мої ноги боліли так, що йти далі я не могла і мало не знепритомніла. А потім, змерзнувши в заметі, все ж таки піднялась і попленталась додому слідом за мамою, підштовхуючи себе думками про гарячий окріп.

Виявилось, поки ми ходили, у нас невідомі знову зламали замок на дверях. Він валявся в коридорі. Сусідки сказали нам, що спали і нічого не чули. Ми виявили, що забрали наш великий магнітофон (схований під дрова).

Саша і Капітан стали вчащати до подруг Ази й Ліни, у будинок навпроти, як раніше восени 1999 року зовсім інші люди. Ми бачили книжки в руках федеральних військових. Бачили коробки з солдатськими пайками. Аза й Ліна шляхетно пригостили такими консервами бабусь Стасю та Ніну.

А ми все ж таки дізналися: безкоштовна їдальня вже тиждень працює на зупинці «Автобаза». Біля неї розташувався шпиталь МНС, де допомагають мирним жителям!

Ще є новина: сьогодні незнайома дівчина йшла в район приватного сектора провідати своїх родичів. Одягнена добре, але в домашніх капцях. Ноги промокли на снігу.

Мама їй запропонувала:

— Ходімо до нас! Дам тобі калоші та сухі шкарпетки.

Дівчина подякувала, але зайти відмовилась. Вона розговорилась і показала нам фото свого брата. Поруч із її братом зі знімка на мене дивився Аладдин! Дівчина радісно повідомила:

— У січні обидва були живі! Хлопців разом виводили з міста!

Ура-а-а! Ми обнялися, як сестри, і попрощалися. Мама плакала на вулиці. Згадувала, як під бомбардуванням Аладдин приніс нам чорний хліб!

Царівна Поліна-Будур

11.02.

Учора до нас з’явився Вовка, чоловік Ольги. П’яниця та грубіян. У нього горе! Під час нічного гарматного обстрілу загинула його старенька мама, яка жила на зупинці «Автобаза». Снарядом зрізало ріг будинку. Його мати була у своїй квартирі на розі сама. Вона лежала і перед сном дивилася фото рідних. Син поховав її сам. У дворі свого згорілого будинку, у ямі. Пропали всі документи на квартиру матері й паспорт загиблої. Очевидно, як і в нас у дворі, там побували найближчі сусіди!

Вовка сильно напився з горя і несподівано з’явився до нас, поговорити. Було пізно. Близько 21.00. Мама забула сварки та образи. Даремно! Вона розкурила з ним цигарку! Налила Вовці в склянку одеколону з флакончика, і він випив! Лаяв сам себе за те, що не забрав свою матір до себе. А я подумала, що йому грабувати чуже було значно цікавіше, ніж дбати про власну матір.

Тут п’яний сусід-росіянин знахабнів і став тягти до мене руки, чіплятись і говорити, що я викаблучуюсь. А куди можна піти вночі? По двору стріляє снайпер. Видно трасуючі кулі. Я відсахнулася від цього чоловіка і від його п’яних сліз. Вийшла з кімнати. Годину сиділа сама у своїй зруйнованій кухні. У темряві, зі щурами. Я мовчки молилася, щоб Всевишній допоміг мені й Аладдин повернувся! Я вирішила, що погоджуся стати його дружиною! І другою, і третьою! Аби тільки жити чисто, а не так, як живуть інші люди тут, навколо мене.

«Аладдине! Прийди і врятуй мене! Забери мене звідси, швидше!» — безгучно кликала я, згадуючи свій сон. Мені снилося, що Аладдин загинув і лежить серед руїн. Не дай Аллах, щоб це виявилося правдою!

У кімнаті було чути мат Вовки та дурні розмови. Свою матір у цей момент я майже ненавиділа. Нарешті Вовка пішов до себе в будинок навпроти — спати. Було чути: на нього кричить жіночий голос. Обзиває його брудними словами. Це його рідна дружина.

P. S. Сьогодні вранці при сторонніх людях у дворі Вовка причепився до моєї мами. Він послав її на х… А я не заступилася, не стала її захищати.

Так їй і треба! Нічого дружбу з «брудом» водити! Нічого пускати цю свиню до себе в дім!

Будур

12.02.

Приїхала Хавина мама. Кинулася до нас. Запитала, де її чоловік Султан. Ми розповіли:

— Султан після похорону брата сусідки Ази пішов провідати ваш будинок, у приватний сектор. Уранці 19 січня нас виселили на зачистку. Але з нами твого чоловіка не було!

Мама красуні Хави відразу заплакала. Її настійливо покликали Аза та Вовка. Сказали, що знають, де лежить Султан, і забрали її.

Як потім з’ясувалось, Аза, Ольга, Вовка та Ліна, блукаючи в пошуках наживи, давно знайшли батька моєї подруги. Його розстріляли, і не самого. Поруч із ним на снігу лежали ще дві людини.

— По цій вулиці і вище, — розповідали місцеві жителі, — ішли федеральні частини з осетинами. Це було страхіття! Інгушів вони особливо ненавиділи після конфлікту в 1992 році через спірні землі. Розстріляли їх утрьох. Були місцевий хлопець-росіянин, чеченець, і привели цього інгуша. «Щоб був інтернаціонал», — сміялися російські військові. А ховати тіла не віддали.

Неподалік від цього місця розстріляли стару жінку, у нічній сорочці й у теплій хустці на плечах, і її дочку. Дочка була повністю роздягнена, років тридцять. Приблизно через два квартали і вище, якщо підніматися від нас приватним сектором угору, розстріляли дівчинку-чеченку семи років з її матір’ю і з тьотею. Люди з