Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький
Звідси вийшло понад 50 вояків Української Галицької Армії та січових стрільців. Напередодні Другої світової війни тут були і «Просвіта», і «Пласт», і «Сокіл», і «Січ». А поряд із цими легальними товариствами десятки жителів села входили до ОУН. (Згодом понад 150 їх пішло до лав У ПА).
Оповідаючи про Верхнє Синьовидне, Яцик неодмінно наголошує: там панував добрий патріархальний дух, завдяки чому в селі довше ніж деінде трималися такі традиції, як повага до старших, рівняння на народні критерії етики та моралі, що ставало надійним духовним фундаментом для молодших поколінь. Очевидно, багато чого з того мікроклімату поніс він із собою, рушивши згодом у світ широкий.
А ще Яцик – і це принципово важливо! – відзначає: в його селі значно більше, аніж у всіх околишніх, культивувалися підприємництво, ремесла й торгівля. Тамтешніх купців часто можна було побачити далеко за межами їхнього краю. Його односельці непогано зналися на тому, як успішно налаштувати господарство, розгорнути його, не оглядаючись на кількість рук у дворі, ефективно вдаючись до послуг найманих робітників, які охоче йшли до Верхнього Синьовидного на добрий заробіток і не розчаровувалися в своїх сподіваннях.
Цілком можливо, що благотворний дух підприємництва й торгівлі, високе оцінювання ваги ремесел у Верхньому Синьовидному зробили свій важливий вплив на нього, дитя рільничої культури, спонукавши згодом шукати свого місця поза усталеними для селюка інтересами. Саме цим можна пояснити подальший перебіг подій його життя там, де вони були спричинені саме його вибором.
Він прагнув освіти. Але хлопцеві можливості щодо цього, звичайно ж, були надто обмежені. Мусив попервах удовольнитися звичайною семирічкою, яку доповнив кількома предметами на сільськогосподарських курсах.
У сільський побут дедалі владніше починала входити техніка. Передчуваючи її велике майбутнє, нею активно цікавилися юнаки. Не був поміж них винятком і Яцик. 1939 року він успішно закінчив шестимісячні залізничні курси і почав працювати помічником машиніста. Нова робота йому подобалася, і він залюбки виконував її. Через якихось півроку вже навіть ходив у «стаха-новцях».
Його намагалися затягнути до комсомолу. Спокушали запевненнями, що, здобувши комсомольський квиток, одразу ж відчує, як перед ним розчиняться всі двері. Годі й казати, яким реальним видавався той шанс сільському хлопцеві. Були вагання, але було й бажання пристати на цю багатообіцяючу пропозицію (комсомолія Галичини кількісно помітно зросла через аналогічні ситуації в долі юнаків і дівчат). Але стримувала думка: що скажуть люди в селі? Звичайно ж, його засуджуватимуть. Бо на той час галичани вже добре допевнилися, яку правду та справедливість (ці слова точніше було б написати в лапках) принесли з собою більшовики у їхні краї. Отже, не став комсомольцем, не став механіком (а це йому обіцялося на додаток до комсомольського квитка). Життя, здається, не віщувало помітних якісних змін.
До речі, оповідаючи сьогодні про те, Яцик іронізує з тодішніх, непримиренних у цьому розумінні, настанов, продиктованих патріотичними імперативами земляків. «Хіба я, ставши машиністом чи й
На трибуні він - у своїй стихії
записавшися в комсомольці, був би через те гіршим українцем? – запитує цілком резонно. – Адже все залежить найперше від совісті людини, а не від її становища в суспільстві. Та й, зрештою, посідаючи вище становище, я міг би трохи більше доброго зробити для української справи, аніж неграмотні гречкосії на його самісіньких низах. Отже, треба було використати і цю, й інші можливості, щоб вивищитися над пересічним рівнем у суспільстві, на який ми прирікали себе таким наївним бойкотом. Ми досягли б значно більшого, якби скрізь на вищих становищах мали тоді своїх людей…»
У своїх розповідях він не раз повертався до тієї соціально-психологічної атмосфери, яка панувала в його краях напередодні Другої світової війни. Люди були твердо переконані: альянс Сталіна з Гітлером -тимчасовий і незабаром між ними почнеться воєнний конфлікт. Багато хто жив сподіваннями, що завдяки німцям Україна здобуде державність. Як показав час, то була безмежна політична наївність. Німці не бути бідним могли дати нам державність уже хоча б з тієї простої причини, що в цьому світі ніхто нікому нічого не дає задарма. Такий суворий закон не відступає ні перед якими сантиментами. А особливо ж – якщо йдеться про держави й народи, бо в них немає друзів чи доброзичливців у тому буквальному розумінні, в якому це буває поміж окремими людьми; у держав та народів бувають лише інтереси. Політика – справа, де немає жодного місця для альтруїзму в ім'я чужого народу, якщо в тому немає ніякої вигоди для свого.
З підрадянських часів йому особливо вглибилися в пам'ять три такі історії.
ІСТОРІЯ ПЕРША (1939 РІК).
Хлопці з загону самооборони, в якому був і він, довідалися, що в їхнє село вже вступила Червона армія. Отже, прийшли ті, хто називав себе визволителями. Вони боролися проти поляків. Проти поляків боролися і члени загону самооборони, їхня мета загалом збігалася. І пішли з лісу довірливі партизани врочисто вітати визволителів, понесли їм свою ейфорію та щире бажання брататися.
Йшов з ними до села і Яцик. І муляла йому якась не зовсім усвідомлена думка. А коли перед очима виступили крайні хати, тільки йому вчутний внутрішній голос сказав: йди додому й не показуйся зараз прийшлим зі Сходу…
Такі зробив.
За кілька місяців усіх, хто дружно примарширував до так званих визволителів і відрапортував їм про свою боротьбу з ворогом, було заарештовано й репресовано.
«Мені пощастило тоді воювати за Україну так, що ніхто мене не зауважив…» Ці слова він говорить з іронією до себе, а я думаю про те, що природа надарувала його добре розвиненою інтуїцією.
ІСТОРІЯ ДРУГА (1940 РІК).
Він працював тоді помічником машиніста (тобто кочегаром).Одного разу побачив, як нові господарі безжально обдирали вокзальні туалети й усе начиння вагонів. Цупили все, що можна було поцупити, й кудись вивозили. Після них
