Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

можеш повірити, що йому вже повернуло за сімдесят. Згадуєш десь чуте: людині стільки років, на скільки вона сама себе відчуває. Не випадково Яцик якось мовив про одного свого сусіду, молодшого за нього, може, на п'ять-шість літ: «Безнадійно старий чоловік», – маючи передовсім на увазі не календарну різницю свого і його віку. Чоловік був якийсь геть обважнілий, апатично млявий; він, сказати б, капітулював перед життям, емігрував з нього в розмови про своє здоров'я, в нарікання на свою долю і долю народу, в звичайнісіньке неробство. Цього Яцик і не приймає, і не хоче розуміти.

Це – не для нього.

Це – не з його життєвої пісні.

1988 року його в Канаді розшукав конверт з України.

Шановний Петре, дорогий сусіде!

Вирішив написати Тобі коротенького листа, бо ж не можу мовчати далі, коли невимовна радість за Тебе рветься назовні. Не уявляєш собі, Петре, скільки радості приніс Ти мені, та й не лише мені одному, а всім, кому не байдуже  рідне.

Не уявляєш собі, Петре, до чого вдячний Тобі за все, до чого гордий за Тебе. Адже не часто такі хвилини трапляються в житті.

Хто б міг передбачити 50 літ тому, що з-під солом'яної, прокуреної димом, обшарпаної бойківської стріхи у широкий світ вийде людина з такою величчю душі. Це ж неповторний факт. І хіба ж може зубожіти батьківська та прадідівська нива тоді, коли не перевелись ще такі фундатори-плугатарі!… Не заросте вона бур'яном, не стане пустирем…

Низький, доземний уклін Тобі, Петре…

Прочувши з преси про добротворчі Яцикові діяння, обізвався до нього аж із Кривого Рогу Ігор Костишин. Той лист став своєрідним мостом, що з'єднав береги часу, між якими пролягло кілька десятиліть. Світ виявився не таким безмежним, як видавався він, коли між Канадою і так званим соціалістичним табором існувала непроглядна залізна завіса, що за нею губилися не тільки люди, а й навіть імена, лишаючись жевріти десь аж на самісінькім споді пам'яті небагатьох. До нього щодалі частіше озивалися люди з тих безмежно далеких, поглинутих минулим днів. І це свідчило: у світ прийшли благовісні зміни, що матимуть найбезпосередніше відношення до України, до його з нею стосунків. Він може назвати себе щасливим, що дожив до цих днів, став дорогим і бажаним гостем у рідному краю, що тепер може послужити українській справі не лише на еміграції, а й там, удома; ще раз переконатися: його праця – не намарна.

Можливо, саме в ті дні він не раз подумки знову проходив увесь свій шлях од батьківського порога й аж до вершин канадського бізнесу. Людина просто не може не згадувати все, що з нею було, інакше вона просто перестане бути собою.

«МІЙ БАТЬКО ХОДИВ У ЛИЧАКАХ І ЇЗДИВ НА КОНЯХ»

У зеленій долині поміж річок Опір та Стрий на Сколівщині лежить село Верхнє Синьовидне, що світиться йому з пам'яті. Сюди часто летить він спогадами. Десь тут, у глибокій безодні минулого, загубилися на землі його босі дитячі сліди.

У метричній книзі записано, що 7 липня 1921 року в родині селянина Дмитра Яцика народився син Петро…

ПЕТРО ЯЦИК ПРО СЕБЕ (з інтерв'ю авторові книги):

Було на світі троє братів. Двоє з них полягло на Першій світовій війні. Третій повернувся з підірваним здоров'ям. Він одружився з селянкою, а в них народився я. Батько, мабуть, був неписьменним, бо, оповідали мені, пішов до школи і стався в нього з учителькою конфлікт

То він ударив її, забрав книжки і наступного дня вже до першого класу не повернувся.

Мама була набагато вченіша за нього – мала за собою три класи, вміла читати й писати і, до речі, гарно співала. Сімох дітей виховала і якусь освіту дала (нас було в неї три брати й чотири сестри). Найменшому з нас, як батько помер у 1934-му минуло тільки шість місяців, мені ж – неповних чотирнадцять років…

Відомо, яка доля стелилася сироті, на чиї ще напівдитячі плечі лягала відповідальність за всю родину. Тепер він був ґаздою у дворі Яциків. Він мав сушити голову за братів і сестер, брав на свої руки всю ту важку роботу, що досі була батьковою повинністю. 

Прагнув доточити скромні статки родини. Бачив, як важко вижити з малоземельного господарства.І з юних літ вивчав на практиці все те, що узагальнено називається секретами агротехнічної культури. З тих часів виніс перші важливі спостереження про раціональні й нераціональні настанови в праці.

ПЕТРО ЯЦИК ПРО СЕБЕ (з інтерв'ю авторові книги):

Батько, пам'ятаю добре, був дуже працьовитий. Але вже сьогодні, з перспективи часу, бачу який то неконструктивний спосіб господарювання в нашій культурі. Тоді 95 відсотків нашого населення працювало на ріллі, жило з того, що земля вродила. Отож треба було мати коня. Мали й ми, Батько, як їхав до лісу, рубав найбільшу фіру дров, як їхав по сіно чи по снопи, теж брав найбільшу фіру. І виходило так: навесні купував коня, а до кінця року той або здихав, або доводилось його продавати за безцінь.

Тоді, в якихось одинадцять років, я повстав проти батька: чого він батожить того бідного коня замість дати йому їсти й відпочити?! Він тягне, як не лопне, хребет йому луком стає, а його б'ють і б'ють… Мій тато не один такий був. Це якась дивна норма в нашій культурі: загнати, замучити все на світі. До речі, таку політику, в основі якої лежала деструктивна метода, проводив весь Радянський Союз. Анітрохи не дбав про робочого чоловіка, а все батожив і батожив. Чи й треба казати про те, що це особливо промовистий