Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий

Дзеркало тижня, 12 квітня 2013 року

Сильв’ян Дюпюї

Мій пріоритет — література. Письмо — моя основна робота, пошук сенсу і форми

Sylviane Dupuis

Сильв’ян — поетка, драматургиня, есеїстка, викладачка курсу франкомовної літератури Швейцарії в Женевському університеті. Її перу належать сім поетичних збірок, два філософські есе та численні літературознавчі дослідження, присвячені творам Ніколя Був’є, П’єра Шаппюї, Жака Шессекса, Анн Пер’є — словом, найвідомішим письменникам Швейцарії.

Сильв’ян пише п’єси, в яких досліджує театр як світ, як явище («Друге падіння», «Я, злощасна Мод», «Євина гра», «Опинитися там»). Пише вона і для театру танцю (театральна поема «Театр слова»). Її п’єса «Черевомовне пекло» у 2009 році отримала премію Днів драматургів у Ліоні.

Театральні твори С. Дюпюї перекладено дев’ятьма мовами. У її п’єсах ідеться найперше про особливості людської свідомості, про мову та пам’ять. Авторка намагається збагнути, з яких міфів складено сучасну людину.

Сильв’ян активно співпрацює з іншими митцями — скульпторами, художниками, музикантами й фотографами.

З 2005 року письменниця керує Будинком літератури в Женеві.

У Женеві дихається вільно. Принаймні так видається спершу. Лагідне озеро з напрочуд чистою водою, яким гасають риби і птахи (їх підписано на табличках понад набережною), гори — ніби зовсім поруч, ось, лише руку простягни — і доторкнешся! Міст Монблан переносить туристів із сучасної частини міста до історичної. Чому Монблан? «Аж он, — усміхнулася Сильв’ян, — поглянь: це гора Монблан». І справді, міст вів не лише до музеїв і церков (у яких читав свої перші проповіді Кальвін), а й у бік найвищої точки Європи. Звісна річ, до гори шлях був не близький, та й розмістилася вона на території іншої держави — Франції. І все ж — Монблан…

А ще міст Монблан веде через острівець Руссо — сюди, на крихітний клаптик землі, було вигнано філософа Жана-Жака Руссо за надто вільні думки. Парадоксально, але нині в місті багато що має ім’я вигнанця. Острівець настільки маленький, що годі збагнути, як тут можна було прожити…

Сильв’ян — фахівець із франкомовної літератури Швейцарії — водила мене рідним містом, радісно підстрибуючи, мов дівчинка. Ми доторкнулися до струменів височенного Jet d’eau — фонтана посеред озера — і, геть мокрі, пішли назад. На іншому березі височили білосніжні вілли багатіїв, з-поміж яких, напевно, було й кілька українських олігархів. «Через цей сквер увечері ходити не можна, — заявила Сильв’ян, коли ми наблизилися до чудового парку на березі. Ми проходили там ще годину тому. Я здивовано зирнув на пані професорку. — Тут увечері збираються наркоторгівці».

Женева — прекрасне місто. Але це тільки машкара. Під якою — обличчя старої пані, посічене зморшками вад і гріхів. Мимоволі згадувалася зустріч із Сильв’ян в іншому місті — Києві, куди її запросили на Тиждень Франкофонії. Київ нічим не нагадує Женеву. Надто квапливе, надто людне і галасливе місто. А втім, щиріше, відкритіше, позбавлене облуди, яка неминуче приходить слідом за великими грошима…

Я не міг не перекласти п’єси Сильв’ян «Черевомовне пекло». Вона — досить велика за обсягом — причарувала мене дивним сюжетом (дівчина-драматург, поснувши, потрапляє до театрального Пекла, де верховодить ніхто інший, як Вільям Шекспір, а протистоїть йому Бертольд Брехт) і близькою мені темою — макабру, суїциду та смерті. А зрештою, твір не про це, він – про сутність театру, про його виродження чи оновлення (це вже хто як сприймає).

Театр — головний вид мистецтва у Швейцарії. Різновидів його тут безліч, почати хоча б із театру танцю. Навряд чи забуду про відвідини експериментальної вистави. Театральна будівля — більш подібна до декорації для серіалу «Гра престолів»: довжелезна дерев’яна рига — містила передпокій-бар для гостей та доволі велику і дуже темну залу. Від того, що відбувалося на сцені, не можна було очей відвести: двоє юних акторів імітували сотворіння світу і водночас статевий акт. Без жодного слова, лише рухами. Півтори години рухів, які занурили аудиторію в транс. А коли вистава закінчилась і актори вийшли на авансцену, то стало очевидно, що жоден (жодна?) з них не був ні дівчиною, ні хлопцем: вони мали ознаки обох статей. І були неймовірно прекрасні…

У цьому — вся Швейцарія. Тут варто згадати й Аґоту Крістоф, авторку «дитячих» творів, що їх згодом зі скандалом вивели зі шкільної програми Франції. Швейцарія — країна медитативна, але надлишок медитації підштовхує до сексуальних і творчих сплесків…

Я обожнювала Беккета, але хотіла писати інакше!

Наскільки мені відомо, у вашої мами українське коріння…

Так, це правда. Моя прабаба родом із Хотині. На початку минулого століття вона вирушила вчитися на лікаря до Женеви. У ті часи в Женеві було повно росіян і українців. Тут вона зустріла емігранта з Росії, вони побрались і оселились у Женеві. Обидва були лікарями. Але це ще не кінець! Батько моєї мами був італійцем, її мати — українкою. А мій батько — француз. Отака суміш!

Справді складно… Відчуваєте ностальгію за цими країнами?

Ні, адже все моє життя минуло в Женеві. Прекрасне космополітичне місто. До тридцяти років я й думати не могла, що колись побачу Україну! Натомість сумувала за мовою (не знаю, за котрою — російською чи українською), яку часто чула в дитинстві, не розуміючи, проте, жодного слова. На жаль, моя мати вже не розмовляла ні російською, ні українською.

Саме тому відвідини Києва мене дуже зворушили. Щоразу, як чую вашу мову — особливо коли йдеться про поезію, — всередині ворушиться щось із минулого, щось призабуте, виринають обличчя людей, яких я любила… Ваша мова така запальна, вона просто не може залишити байдужою! А ще я дуже люблю Францію, за якою сумував мій тато. У дитинстві я уявляла її собі державою письменників.

У вас стільки масок — ви й поезію пишете, і п’єси, й есе, викладаєте в університеті, керуєте громадською установою. Яке з облич вам пасує найбільше?

Звісно ж, маска письменника. Я ніколи не бажала робити кар’єру в системі освіти. Мій пріоритет — література. Письмо — моя основна робота, пошук сенсу і форми.

Утім, кілька років тому мене попросили викладати в Женевському університеті франкомовну літературу Швейцарії. Це — єдиний мій курс. Я працюю на факультеті сучасної французької мови та літератури. Також читаю курс французької літератури школярам-бакалаврам.

Самоусвідомлення франкомовних швейцарських авторів почалося з Шарля-Фердінанда Рамю, тобто на початку ХХ століття.