У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Зв’язалися з Москвою, щоб прислали літак. Літак тричі прилітав, покружляв-покружляв, а опуститися не може. Кругом обстрілювали. На четвертий раз сів, але в мене обидві ноги вже були ампутовані. Потім в Іванові, в Ташкенті чотири рази робили реампутацію, чотири рази знову починалася гангрена. По шматочку щоразу різали, і вийшло дуже високо. Спочатку плакала... Ридала... Уявляла, як по землі повзатиму, ходити не зможу, а повзатиму. І сама не знаю, що мені допомогло, утримало... Як я себе вмовила... Звісно, добрих людей зустріла. Багато хороших людей. У нас був хірург, він сам теж без ніг, він казав про мене, це інші лікарі передали: "Я схиляюся перед нею. Я стільки чоловіків оперував, але таких не бачив. Не скрикне". Я трималася... Я звикла бути на людях сильною...

Потім приїхала назад, до Дісни. Свого містечка. Повернулася з милицями.

Це я тепер погано ходжу, бо стара, а тоді бігала містом і всюди пішки. На протезах бігала. І до колгоспів їздила. Поставили мене на посаду заступника голови райвиконкому. На велику роботу. У кабінеті не сиділа. Усе по селах, по полях. Навіть ображалася, якщо поблажку відчувала. Грамотних колгоспних голів тоді було небагато, і якщо якась важлива кампанія, посилали на місце представників із району. І ось по понеділках викликали нас до райкому і давали завдання, кому куди. Сиджу вранці, дивлюся у вікно — всі йдуть і йдуть до райкому, а мені не телефонують. І мені якось болісно, мені хотілося бути, як усі.

І нарешті дзвінок, телефонує перший секретар: "Фекло Федорівно, зайдіть". Яка я тоді щаслива, хоча мені дуже й дуже важко було їздити по селах, мене посилали і за двадцять, і за тридцять кілометрів, де, бувало, під’їдеш, а де і пішки. Іду десь у лісі, упаду, а встати не можу. Сумку покладу, щоб опертися, або за дерево зачеплюся, встану і далі йду. А пенсію отримувала, могла б жити для себе, для самої себе. Але я хотіла жити для інших. Я — комуністка...

Нічого в мене свого немає. Лише ордени, медалі та почесні грамоти. Будинок держава побудувала. Будинок великий, але дітей у ньому немає, ось він і здається таким великим... А стелі такими високими... Живемо в ньому вдвох із сестрою.

Вона — моя сестра, моя мама, моя нянька. Я тепер стара... Уранці сама не підведуся...

Живемо вдвох, живемо минулим. У нас — гарне минуле. Важко жили, але гарно й чесно, і мені за себе не прикро. За своє життя... Я жила чесно...»

Фекла Федорівна Струй,

партизанка

«Нас час створив такими, якими ми були. Показали себе. Такого часу вже не буде. Не повториться. А тоді — ідея наша була молода, і ми молоді. Ленін помер нещодавно. Сталін живий... З якою гордістю я носила піонерський галстук. Комсомольський значок...

І ось — війна. І ось ми такі... Звісно, у нас у Житомирі швидко з’явилося підпілля. Я була там спочатку, це навіть не обговорювали: йти чи не йти, страшно чи не страшно? Це навіть не обговорювали...

За кілька місяців нашу підпільну групу вистежили. Групу зрадили. Мене схопило гестапо... Звісно, було страшно. Мені це навіть страшніше, ніж померти. Я боялася тортур. Тортур боялася... А раптом не витримаю? Кожен із нас так думав... Наодинці... Я, наприклад, змалку ледве витримувала будь-який біль. Але ми ще не знали себе, не знали, які ми сильні...

На останньому допиті, після якого втретє я була занесена до списку на розстріл, у третього за ліком слідчого, який сказав, що він історик за освітою, було так... Цей фашист хотів зрозуміти, чому ми такі люди, чому для нас такі важливі наші ідеї. "Життя понад ідеї", — казав він. Я, звісно, не погоджувалася з цим, він кричав, бив. "Що? Що змушує вас бути такими? Спокійно сприймати смерть? Чому комуністи вважають, що комунізм має перемогти в усьому світі?" — запитував. Він чудово розмовляв російською. І я вирішила йому все сказати, все одно знала, що вб’ють, так хоч недарма, і нехай знає, що ми сильні. Близько чотирьох годин він запитував, а я відповідала, як знала, як встигла на той час вивчити марксизм-ленінізм у школі та університеті. О, що з ним діялося! Хапався за голову, бігав по кімнаті, ставав як укопаний і дивився-дивився на мене, але вперше не бив...

Я стояла перед ним... Половина волосся в мене вирвана, а доти були дві товсті коси. Голодна... Спочатку мріяла: шматочок би хліба малесенький, потім — ну бодай би скоринку, потім — аби хоч крихітки знайти... Я перед ним стою така... Очі палають... Він слухав довго мене. Слухав і не бив... Ні, ще не злякався, ще лише сорок третій рік. Але вже щось відчув... якусь небезпеку. Захотів дізнатися — яку? Я йому відповіла. Але коли я пішла, вніс мене до списків на розстріл...

У ніч перед розстрілом я згадувала своє життя, своє коротке життя...

Мій найщасливіший день у житті, коли батько з матір’ю, від’їхавши під бомбардуваннями кілька десятків кілометрів від дому, вирішили повернутися. Не йти. Залишитися вдома. Я знала — ми будемо боротися. Нам здавалося, що так швидше настане перемога. Неодмінно! Найперше, за що ми взялися, — шукати й рятувати поранених. Вони лежали на полі, в траві, в канавах, у хлів заповзуть до когось. Я вийшла накопати вранці картоплі й одного знайшла на нашому городі. Він помирав... Молодий офіцер, він не мав сили навіть сказати мені своє ім’я. Шепотів якісь слова... Не розібрати... Я пам’ятаю свій відчай. Але мені здається, що зроду я не була така щаслива, як у ті дні... Я знайшла батьків удруге. До того часу я вважала, що мій тато далекий від політики, а він був безпартійний більшовик. Моя мама — малограмотна селянка, вона вірила в Бога. Вона молилася протягом усієї війни. Але як? Падала перед іконою на коліна: "Спаси народ! Врятуй Сталіна! Врятуй комуністичну партію від цього ірода Гітлера". Щодня на допиті в гестапо я очікувала, що відчиняться двері і увійдуть рідні. Тато з мамою... Я знала, куди я потрапила, і я щаслива, що нікого не зрадила. Більше ніж померти, ми