У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
«Мій, як ішов на війну, так сильно плакав, що дітей маленьких залишає. Жалівся. А діти такі маленькі, що іще не розуміли, що в них татко є. І головне — хлопчики всі. Найменшенького ще на руках носила. Він його як узяв, як притиснув до себе. Я біжу за ним, уже кричать: "У колону всі ставай!" А він відпустити дитя не може, в колону з ним стає... Військовий на нього кричить, а він дитятко сльозами вмиває. Усі пелюшки були мокрими. Бігли ми з дітьми за ним аж за село, кілометрів зо п’ять ще бігли. З нами й інші жінки. Діти мої вже падають, і я цього маленького ледве несу. А Володя, це мій чоловік, обертається, і я біжу й біжу. Остання залишилася... Дітей десь на дорозі покинула. Лише з маленьким його наздоганяю...
А через рік прийшов папірець: загинув ваш чоловік Володимир Григорович у Німеччині, під самим Берліном. Я і могилки його не бачила. Один сусід повернувся, цілком здоровий, другий повернувся без ніжки. Такий жаль мене взяв: нехай би і мій повернувся, нехай би без ніжок, але живий. Я б на руках його носила...»
«У мене троє синочків залишилося... І снопи на собі тягала, і дрова з лісу, бульбочку й сіно. Усе сама... Плуг самотужки, на горбу своєму, волокла і борону. А що ж?! У нас через хату-дві — вдова або солдатка. Позалишалися ми без мужиків. Без коней. Коней теж на війну позабирали. Так я... Я ще в передовиках ходила. Дві почесні грамоти мені дали, а одного разу так і десять метрів ситцю. Ото радість була! Моїм хлопчикам, усім трьом, сорочки пошила».
«Після війни... Сини тих, хто загинув, щойно піднялися. Виростали. Тринадцять-чотирнадцять рочків хлопчикам, а вони вже вважали, що дорослі. Хотіли одружитися. Мужиків немає, а жінки всі молоді...
І от якщо б сказали: віддай корівку — і війни не буде. Віддала б! Щоб мої діти не спізнали того, що зі мною було. Днюю й ночую, а біду свою чую...»
«Гляну у вікно, так ніби він сидить... Буває, під вечір щось здасться... Я вже стара, а його завжди молодим бачу. Таким, яким я його відправила. Якщо присниться, то теж молодий. Там і я молода...
Жінкам усім похоронки прислали, а в мене папірець — "пропав безвісти". Синім чорнилом написано. Перші десять років чекала щодня. І тепер чекаю. Поки людина живе, на все можна сподіватися...»
«А як жінці самій жити? Людина прийшла, допомогла мені або не допомогла. Одна біда. Кожен слово кине... Люди наговорилися, собаки набрехалися... Але подивився би мій Іван на своїх п’ятьох онуків. Я часом стану біля його портрета, фотокартки їхні покажу. Поговорю з ним...»
«Ой-ой-ой... Божечку наш... Милосердний...»
«Приснився мені відразу після війни сон: виходжу у двір, а мій по двору ходить... У військовому... І так кличе мене, прикликає. Вихопилася з-під ковдри, відчинила вікно... Тихо-тихо. Навіть птахів не чути. Сплять. Вітер листочками ворушить... Посвистує...
Уранці взяла десяток яєць і пішла до циганки. "Його вже немає, — кинула вона карти. — Не чекай даремно. То його душа біля хати ходить". А ми з ним зійшлися, бо кохали одне одного. Так кохали...»
«Мене одна ворожка навчила: "Як усі позасинають, надінь чорну хустку і сядь біля великого дзеркала. І ось він звідти з’явиться... Торкатися не слід ні до його самого, ні його одягу. Лише говори з ним..." Я всю ніч просиділа... Під самий ранок він прийшов... Нічого не казав, мовчав і сльози текли. Разів зо три так з’являвся. Покличу — прийде. Плаче. І я перестала його викликати. Шкодую...»
«І я зі своїм зустрічі чекаю... День і ніч йому розповідатиму. Мені нічого від нього не треба, лише — нехай послухає. Він, напевно, теж там постарів. Як і я».
«Моя ти земелько... Копаю бульбочку, буряки... Ось він десь там, і я незабаром до нього прийду... Сестра мені каже: "Ти не в землю, а на небо дивися. Угору. Вони — там". Ось моя хатка... Поряд... Залишайся у нас. Як переночуєш, то більше дізнаєшся. Кров не вода, розливати шкода, а вона ллється. Я по телевізору бачу... Щоднини...
Можеш і не писати про нас... А краще запам’ятай... Ось ми з тобою разом поговорили. Поплакали. І ти, коли простишся з нами, обернися на нас і на наші хати. Не один раз озирнися, як чужа, а двічі. Як своя. І більше нічого не треба. Озирнися...»
Про маленьке життя і велику ідею
«Я завжди вірила... Я вірила Сталіну... Вірила комуністам. Я сама була комуністкою. Вірила в комунізм... Жила заради цього, вижила заради цього. Після доповіді Хрущова на XX з’їзді, коли він розповів про помилки Сталіна, я захворіла, в ліжко злягла. Я не могла повірити, що то правда. У війну я теж кричала: "За Батьківщину! За Сталіна!" Мене ніхто не змушував... Я вірила... Це — моє життя...
Ось воно...
У партизанах воювала два роки... В останньому бою мене поранило в ноги, я знепритомніла, а мороз був сильний, коли прокинулася, відчула, що відморожені руки. Тепер живі, хороші руки, а тоді чорні... І ноги, звісно, теж були відморожені. Якщо б не мороз, напевно, ноги врятували б, а вони були в крові, і я довго лежала. Коли знайшли мене, поклали разом з іншими пораненими, звезли до одного місця, багато нас, а тут німці знову оточують. Загін іде... Проривається... Нас, як дрова, на сани покидали. Нема коли дивитися, жаліти, всіх відвозять глибше до лісу. Ховають. Так відвозили й відвозили, а потім повідомили до Москви про моє поранення. Адже я була депутатом Верховної Ради. Шанована людина, мною пишалися. А я із самих низів, проста селянка, із селянської родини. Я рано вступила в партію...
Ноги пропали... Ноги відрізали... Рятували мене там же, в лісі... Операція проходила в найпримітивніших умовах. Поклали на стіл оперувати, і навіть йоду не було, простою пилкою пиляли ноги, обидві ноги... Поклали на стіл, і немає йоду. За шість кілометрів до іншого загону поїхали за йодом, а я лежу на столі. Без наркозу. Без... Замість наркозу — пляшка самогонки. Нічого не
