Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

Полюхович О. Леонід Плющ: «Імперського комплексу гордині в нас немає» // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2014. — 14 липня. Режим доступу: https://goo.gl/­ooaXKa

Проценко П. Мои воспоминания. Диссиденты. Режим доступу: https://goo.gl/aTd1js

Радянська влада катувала у психлікарнях близько третини дисидентів // Історична правда з Вахтангом Кіпіані. — 2015. — 25 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/GIfCZi

Шейміна Н. М. Використання каральної психіатрії як метод боротьби з інакодумцями (1960—1980 рр.). Режим доступу: https://goo.gl/WUtkb0

Штрихи по пам’яті. Леонід Плющ // UA:Перший. — 2015. — 25 червня. Режим доступу: https://goo.gl/OFDZSV

У 1930-х роках Федір Ернст разом з Іполитом Моргілевським та Миколою Макаренком намагався врятувати від зруйнування Михайлівський Золотоверхий собор.

Завдяки їхнім зусиллям вдалося зняти та зберегти найцінніші мозаїки та фрески.

У 1934 році після другого арешту Федора Ернста було засуджено до трьох років виправно-трудових робіт та заслано на будівництво Біломор-Балтійського каналу. У селищі Повенці неподалік Медвежої гори (нині Медвеж’єґорськ) він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу.

Після закінчення будівництва Ернста перенаправили на будівництво іншого каналу, «Москва—Волга». Музейник і тут знайшов роботу по собі: у 1936 році у Дмитрові він завідував Музеєм будівництва каналу «Москва—Волга».

Не маючи можливості після звільнення повернутись до України, Федір Ернст разом з дружиною Тамарою Львівною переїхав до Алма-Ати, працював заступником директора Казахської національної галереї. Потім подружжя перебралось до Уфи (Башкирія), де Федір обіймав посаду заступника директора з наукової роботи Башкирського художнього музею.

Невдовзі дружину Ернста заарештували. Про її арешт він писав друзям натяками: «Увы — с тех пор уже многое переменилось в нашей жизни — я не могу уже писать «нашей», а пишу только «моей». Бедная Т. Л. захворала совершенно неожиданно, совершенно непонятно, почему и отчего, и я снова один».

Останнього листа дослідник надіслав до Києва до історика Наталі Полонської-Василенко у 1941 році. 16 липня 1941 року Федора Ернста, німця за походженням, було заарештовано втретє — уже не як «українського буржуазного націоналіста», а як «німецького шпигуна».

Через десятки років дружина дізналася сфальшовану дату смерті Федора Людвіговича — 17 серпня 1949 року. Насправді Ернста розстріляли 28 жовтня 1942 року.

Реабілітація вченого тривала довго і болісно: дружина отримала кілька відмов. Реабілітований у 1989 році.

Білокінь Сергій. В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст. — К., 2006. Режим доступу: https://goo.gl/sTmME9

Білокінь Сергій. Грабування музеїв. Діяльність Ґосторґу. Режим доступу: https://goo.gl/Hf6wif

Білокінь Сергій. Федір Ернст: невідома автобіографія початку 1930-х рр. // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2008. — Вип. 35. Режим доступу: https://goo.gl/Ql4Ksb

Київ: Провідник / За ред. Ф.Ернста. — К., 1930. Режим доступу: https://goo.gl/Bd5FpP

Федір Ернст. Режим доступу: https://goo.gl/fvsHMh

«Куркульське» повстання (а насправді бунт селян, які захищали від більшовиків свої здобутки, землю і виробництво) відбулось у 1920 році у селі Торговиця на Уманщині. Розлючені селяни взяли владу і розстріляли 17 більшовиків, які окупували їхнє село. Селянин Семен Пастушенко проводив тривалу антирадянську й антиколгоспну агітацію серед односельчан, що і стало основою обвинувального вироку.

Пастушенка було засуджено до 10 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років.

Висновок прокуратури Кіровоградської області від 29 березня 1995 р. нічим не відрізнявся від радянського вироку — Семена Пастушенка було визнано обґрунтовано засудженим і таким, що реабілітації не підлягає.

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R

У 1952 році ч. оперативної групи УПА-Північ під керівництвом полковника Галаси діяли на території Тернопільської, Вінницької та Кам’янець-Подільської областей, що, звісно, дуже непокоїло міністерство держбезпеки СРСР.

У квітні 1953 року зв’язки між підпільниками обірвались, і Галаса вирішив вирушити на Схід України, де, як він вважав, населення було радикалізоване і налаштоване проти СРСР.

Перехід організував окружний провідник Кам’янець-Поділь­ської області «Скоб» — як виявилося згодом, агент держбезпеки (його ім’я досі не розголошено). 11 липня Галасу з дружиною та охоронцем схопила опергрупа МДБ СРСР, замаскована під повстанців. Їх перевезли до Київської в’язниці на вулиці Володимирській (нині приміщення СБУ). Далі — постійні допити та схиляння до спів­праці. У 1954 році дружині Галаси Марії Савчин МДБ СРСР, взявши у заручники сина, дало дозвіл на виїзд до США. Жінку намагались використати як інформатора. Марія натомість викрила плани МДБ і попередила закордонні визвольні осередки про небезпеку.

У документі одного з перших допитів Василя Галаси йдеться про його діяльність на посаді Закерзонського крайового «проводу» ОУН від травня 1945 року та зв’язок із англійцями.

Выписка из протокола допроса обвиняемого Галаса Василия Михайловича о связи ОУН на Закерзонье с англичанами от 17.07.1953 года // Електронний архів українського визвольного руху. Режим доступу: https://goo.gl/gYahJU

Галаса Василь. Наше життя і боротьба: Спогади. — Львів: Видавництво «Мс», 2005. Режим доступу: https://goo.gl/27zfmp

Савчин Марія. Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни. — 2-е вид. — К.: Смолоскип, 2017. Видання 2003 року: Режим доступу до першого видання 2003 року: https://goo.gl/ wJkgNc 18 липня 1995 року відбувся похорон Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка). Кривавий вівторок56

«Натовп бити — унсовців калічити!» — вигукнув хтось, і озброєний «Беркут» кинувся на людей, які прийшли провести в останню путь Святійшого Володимира...

14 липня 1995 року Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (у миру Василя Романюка) було знайдено мертвим. Спочатку планували поховати його на Байковому кладовищі. Віце-прем’єр-міністр Іван Курас, який організовував похорон, відкинув ідею поховання Володимира на території Софіївського собору, апелюючи до того, що