Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Частина офіцерів, що опинилася в Українській Державі, вважали, що гетьман мусить «видати» по 2 тисячі рублів усім офіцерам, які брали участь у світовій війні. «Брати їх на службу я не міг, тому що не з’ясував точку зору німців з питання формування армії. Тоді я вирішив викликати представників від усіх організацій і скласти під головуванням товариша військового міністра щось близьке до тимчасового комітету, який би розібрав усі питання, пов’язані з поліпшенням побуту офіцерства… Витрачено було військовим міністром 50 мільйонів рублів, а офіцерство не було влаштовано…» — писав гетьман.

У липні 1918-го у Києві почала формуватися «зразкова» Сердюцька дивізія з 4 піхотних полків і кавалерійського Лубенського полку, «…із хліборобів і кращих елементів на розсуд губернських старост Київської, Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній». Наприкінці липня Сердюцька дивізія вже мала 5 тисяч багнетів і шабель.

Гетьман оглянув нову дивізію: «…підбір офіцерів був прекрасний… прекрасно сформована, подавала великі надії, і я, незважаючи на сумніви з усіх боків, знав, що на неї я можу покластися… моє серце раділо, дивлячись на те, як швидко, при правильній постановці справи, наша молодь сприймає військову дисципліну. Частини, які я оглянув, нічим, у сенсі підготовки новобранців, не відрізнялися від частин старої імператорської гвардії».

31 серпня гетьман приймав делегацію Січових стрільців, тоді ж він призначив Коновальця та Мельника полковниками. Гетьман погодився на відтворення Окремого полку Січових стрільців у 1300–1800 бійців. «Січовиків вирішено було відновити. До мене з’явився Коновалець, їхній керівник, і дав формальну обіцянку вірно служити Україні та мені. Він привів із собою депутацію зі своїх офіцерів, що підтвердила його слова…»

1 вересня 1918-го у Києві пройшов урочистий парад дивізії сердюків і молебень на славу гетьманських військ. На цих заходах були присутні: Скоропадський, головком німецьких військ у Східній Європі генерал фон Кірбах, генерал Гренер, посол Німеччини барон фон Мумм, посол Австро-Угорщини граф Форгач…

У вересні німці вже запевняли гетьмана, що змінили своє ставлення до створення української армії й уже готові дозволити гетьману формування 8 корпусів. Павло Петрович згадував: «Мені необхідно було якомога швидше сформувати ці корпуси… німці перехоплювали потяги із продовольством, що направляються у наші частини. Особливо цією справою займалися австрійці. Вже у серпні місяці серед німців йшли розмови про те, що, може бути, прийдеться значно скоротити німецьку та австрійську армії в Україні… Кадри корпусів усюди набиралися. В офіцерському складі відчувався великий недолік, особливо у гарних кадрових офіцерах. Причиною тому було те, що в той момент, коли підходящих офіцерів було багато, я не міг домогтися від німців дозволу на формування корпусів… За цей час вербувальні бюро Денікіна, про які німці не знали, але які в нас функціонували, набрали дуже багато гарних офіцерів. Таким чином, коли я нарешті домігся свого, офіцерське питання стало досить гостро, але особливо погано було з унтер-офіцерами. Останні були, але були зовсім невідповідними для справжньої армії, елементом майже що більшовицьким. Все-таки за деяким відбором їх тимчасово набирали, розраховуючи головним чином виробити за зиму своїх уже унтер-офіцерів, виховавши їх у знову сформованих школах…». У листопаді 1918 року мала пройти мобілізація, що залучить до армії 85 тисяч вояків.

Мрією гетьмана було створення потужного українського флоту на базі кораблів колишнього Чорноморського військового флоту. Скоропадський наполягав на передачі Чорноморського флоту або його частини Українській Державі. Але німецька армія, захопивши весь флот та морські порти, і не думала повертати кораблі: «Німці ж вели відносно флоту політику захоплення й, скажу, захоплення самого рішучого. З кораблів усе вивозилося, деякі судна уводилися… Нарешті справа дійшла до того, що у Миколаєві були захоплені всі наші суднобудівні верфі зі споруджуваними там суднами, між іншим, там було кілька кораблів невеликого типу, що мали назву «ельпідіфор», німці особливо хотіли ними заволодіти. Я рішуче протестував, і верфі ці нам повернули».

Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія намагалися виторгувати собі що-небудь з флотського майна… З українських портів і верфей німці та австрійці вкрали частину торговельного комерційного флоту — кораблі, що належали морському відомству.

Так тривало до кінця серпня 1918-го, коли німці несподівано погодилися передати залишки Чорноморського військового флоту Україні, але за умови, щоб цей флот під українським прапором пробився до Середземного моря для боротьби проти флотів країн Антанти. Тоді гетьман відмовився від втягування Української Держави у світову війну.

Скоропадський згадував: «Наша головна діяльність полягала у тім, щоб домогтися передачі флоту нам, що й було досягнуто, на жаль, лише восени і на дуже короткий термін». На початку жовтня 1918-го флот України становив тільки дві канонерки, а вже через місяць німці почали віддавати Україні підводний та надводний флоти. Але вже було запізно… Чорноморський флот мав перейти до рук переможців у світовій війні.

За сприянням гетьмана, з липня 1918 року в Україні формувалася «Південна Добровольча армія» з двох дивізій. Ця армія була започаткована монархічним союзом «Наша Родина» на гроші німців. Метою створення армії було перешкоджання поповнення Добровольчої армії та затримання російських офіцерів в Україні, в армії, що формувалася для допомоги отаману Краснову в його боротьбі проти червоних.

«Південну армію» пропонували очолити генералам Драгомирову та ІЦербачову, але вони відмовилися, згодом армію очолив генерал Іванов.

Серед організаторів армії були генерал Біскупський, герцог Ліхтенберзький, Акацатов, керуючим контррозвідкою армії став майбутній диктатор Російської Західної армії, підполковник та авантюрист Бермонд-Авалов. 25 вербувальних бюро зібрало до армії близько 15 тисяч військових, з яких було 6 тисяч офіцерів, але «бойовий» елемент цієї армії становив не більше 5 тисяч людей. Більш ніж 3 тисячі «армійців» опинились у Добровольчій армії.

Незалежно від «Південної армії» у Києві почала формуватись «Астраханська армія» (4 тисячі шабель та багнетів), яка ще тісніше була пов’язана з німецьким командуванням. На формування йшли німецькі кошти та гроші з гетьманської скарбниці. У вересні 1918-го «Астраханська армія» увійшла до військ отамана Краснова і була направлена на фронт проти червоних під Царицин.

У першій половині серпня 1918 року війська Антанти перехопили військову стратегічну