Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
Я був приємно здивований цим раптовим спалахом уваги до проблеми, проти якої багато хто з нас в опозиції протестував іще з часів виграшу заявки Сочі у 2007 році. Мій «Твіттер» раптово переповнився повідомленнями від ЛГБТ-активістів, які поділяли мою зневагу до проведення Олімпійських ігор у нетерпимій путінській автократії. Це була жива сила соціальних медіа в дії. Серйозні коментарі про російську демократію могли поширюватися кількасот разів, але фото веселки над Сочі стало справжнім вірусом за десять хвилин. Як на мене, чудовими були обидва методи, якщо тільки вони допомагали підвищити обізнаність людей про природу путінської Росії.
Загалом і без того вже було багато причин, щоб ніколи не нагороджувати Сочі проведенням Олімпіади. Найочевиднішою була популярність цього міста як субтропічного літнього курорту, де температура рідко наближається до точки замерзання. Подиву додавало й те, що на момент обрання місця проведення Ігор 4 липня 2007 року в Сочі абсолютно не було необхідної інфраструктури, однак це місто випередило Зальцбург і Пхеньян. Із самого початку було зрозуміло, що для цього непристосованого регіону спортивна подія такого масштабу може стати гуманітарною та екологічною катастрофою. До того ж Сочі межує з Північним Кавказом — осереддям терору радикальних ісламістів та жорстокості російських військових, сумно відомим терактами в Інгушетії, постійними вибухами в Дагестані й жахливими кривавими війнами в Чечні.
Багато мешканців Сочі втратили свої будинки й виробничі приміщення, які були зруйновані для будівництва олімпійських об’єктів. При цьому вся навколишня територія перетворилася на зону екологічного лиха, що лише посилилося, коли все це було кинуто напризволяще вже через кілька хвилин після урочистого погашення олімпійського вогню.
Путінський режим переймався й завжди переймається лише однією річчю — грошима. Зокрема, тим, як примножити їх на банківських рахунках путінських союзників. Прийом Олімпійських ігор, перших для Росії, оскільки Москва-1980 була ще за СРСР, став ідеальною можливістю передати десятки мільярдів доларів із державної скарбниці й державних банків у приватні руки. Геть усе — від інфраструктури до місць проведення змагання, від готелів до забезпечення харчування — обслуговувалося компаніями, обраними Кремлем у ручному режимі, тому не дивно, що багато хто з найближчих приятелів Путіна заздалегідь «вирушив за золотом» у Сочі. Вартість підготовчих робіт вийшла далеко за межі обіцяних 12 мільярдів доларів (уже рекорд) і оцінювалася приблизно в 50 мільярдів, що було навіть дорожче за марнотратні Літні Ігри в Пекіні 2008 року. За даними англійського журналу «Економіст», компанії самого лише давнього приятеля Путіна з дзюдо Аркадія Ротенберга отримали контрактів на 7,4 мільярда доларів[80]. Та вся Зимова Олімпіада 2010 року у Ванкувері коштувала 6 мільярдів!
Проведення Ігор у Сочі викликало обґрунтовані підозри, навіть якщо це класичне старе курортне місто й планувалося перетворити на чарівну казкову країну з Путіним у ролі ясновельможного володаря. Слід урахувати, що через просто-таки епічні рівні корупції більша частина виділених грошей до Сочі взагалі не дійшла. Зведені олімпійські об’єкти нагадували потьомкінські села з дешевими декораціями замість нормальних будівель, адже чимало амбітних проектів навіть не збиралися реалізовувати. Саме так, їх не було раніше й не з’явилося потім. Справедливо буде сказати, що незалежно від успіху їхньої збірної більшість золота в Сочі здобула Швейцарія. Банкірам із цієї країни пощастило значно більше за спортсменів.
Вочевидь, члени Міжнародного олімпійського комітету мали якусь надзвичайну віру в Сочі, якщо дозволили провести там Ігри всупереч усім цим обставинам. Багато з моїх колег в опозиції і я сам із самого початку протестували проти цієї заявки. Коли ж рівень хаосу та корупції став очевидним, ми звернулися до МОК із петицією, щоб перенести Олімпіаду в інше місце, хоча б у менш вразливе в тій самій Росії. Цього, звісно, не сталося, але нова хвиля протестів проти Сочі через антигейські закони перетворила просто погану ситуацію на можливість зробити з путінського шоу прожектор, який висвітлить його жорстокий режим на світовій арені.
Як професійний спортсмен, що багато років виступав спершу за Радянський Союз, а потім за Росію, я не міг підписатися за бойкот Сочі олімпійськими збірними. Адже такий спосіб боротьби несправедливо карає спортсменів, незважаючи на їхні особисті переконання. Я сам у юності кілька разів ледь не ставав жертвою «спортивної політики». 1983 року мені заборонили поїхати до Пасадени (штат Каліфорнія), щоб зіграти відбірковий матч на чемпіонат світу проти радянського неповерненця Віктора Корчного. Річ була в тім, що радянський спорткомітет уже запланував бойкотувати Літню Олімпіаду-1984 в сусідньому Лос-Анджелесі, щоб помститися за бойкот США Олімпіади-1980 у Москві. Спочатку мене дискваліфікували за неявку, але потім мені дуже пощастило, що матч урешті-решт перенесли до Лондона, де я переміг і продовжив своє сходження до здобуття шахової корони в 1985 році. Невідомо, що могло б статися з моєю кар’єрою, якби дискваліфікацію тоді не зняли й мені довелося чекати ще три роки, аби кинути виклик Карпову.
Я щиро вірю в здатність спорту ламати бар’єри й стирати кордони. Тому основну увагу в цій історії слід було приділити саме спорту та спортсменам. Утім, спорт є невід’ємною складовою культури й життя країни, тому був шанс, що спортсмени, зарубіжні вболівальники та ЗМІ матимуть реальний вплив на стан прав людини в Росії. Усі пам’ятають салют «Чорної сили», коли американські спринтери Джон Карлос та Томмі Сміт підняли вгору кулаки, стоячи на олімпійському п’єдесталі в Мехіко в 1968 році. Так от, Сочі дозріло для подібних жестів, хоча деякі команди отримали суворе попередження після кількох значно дрібніших інцидентів (наприклад, манікюру в кольорах веселки).
Особисто я вимагав бойкоту Сочі саме з боку світових лідерів, знаменитостей і спонсорів, керівників великих компаній і вболівальників. Було б просто огидно бачити будь-якого голову держави, який приїхав до Сочі та сів поряд із Путіним у його «віп»-ложі, удаючи, що це не має нічого спільного з перетворенням Росії на поліцейську державу. Як зазначив у своєму листі Стівен Фрай, свого часу вітання світом Олімпіади-1936 у Берліні дало величезний запас упевненості Адольфові Гітлеру. Говорити про це сьогодні політично некоректно, але вся олімпійська збірна Франції, наприклад, тоді підняла
