Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
Я був би поганим патріотом, якби не наголосив, що в основу твору «1984» була покладена тоталітарна держава з антиутопічного російського роману «Ми», написаного Євгенієм Замятіним у 1921 році та, звісно, забороненого в СРСР до 1988-го. У футуристичному світі Замятіна також є вибори, але щороку всі одноголосно обирають «Благодійника». Як це до болю знайомо.
Ви можете сказати, що в путінській «диктатурі-лайт», яка всіляко намагається імітувати функції відкритого суспільства й тримати найбільш кричущі утиски за кадром, навряд чи забороняють чи спалюють багато книжок. Почасти це правда, але лише тому, що влада усвідомлює, як погано виглядали б купи палаючих книжок на «Ю-Тьюбі». Замість цього вона просто конфісковує книги як «екстремістські матеріали», як зробили це у 2012 році з 250 тисячами примірників книги колишнього віце-прем’єр-міністра Бориса Нємцова, де детально описана путінська корупція.
Тим не менш груба фальсифікація виборів 4 грудня була очевидною. Були організовані так звані «каруселі», коли виборці курсували від дільниці до дільниці в достатньо великій кількості, щоб запрудити центр Москви десятками автобусів. Лише за кілька днів до виборів з’явилися фальшиві виборчі дільниці, де раптом набралися тисячі голосів. Почалися погрози керівникам підприємств, директорам шкіл і багатьох інших бюджетних організацій, у яких ішлося, що трудові колективи мають віддати свої голоси за Путіна або залишаться без фінансування чи постраждають іще гірше.
Але при цьому режиму довелося протидіяти пильності сотень тисяч людей, які згодом вийшли на вулиці з протестами, сильно здивувавши уряд, та й опозицію теж. На кожній виборчій дільниці були встановлені веб-камери, а з числа обурених громадян знайшлися десятки тисяч спостерігачів. Це змусило путінського голову Центральної виборчої комісії Володимира Чурова покластися на махінації, які можна було провернути тишком-нишком. Додаткові списки виборців, створені для тих, кому потрібно було проголосувати не за місцем реєстрації, розрослися до приголомшливих розмірів. Не дивно, що в деяких виборчих округах Путін завдяки цим додатковим спискам отримав значно вищий відсоток голосів, ніж міг би отримати без них, ураховуючи кількість зареєстрованих виборців. Великим попитом також раптом почали користуватися відкріпні талони, як і послуги голосування на дому.
Навіть усі чари Чурова не змогли перетягти Путіна через позначку в 50 відсотків у Москві, де офіційні цифри склали лише 47 відсотків, і це ще при тому, що у виборчому бюлетені не було гідної альтернативи. (За нашими підрахунками, його справжній результат у столиці був ближче до 35 відсотків.) Усі кандидати були схвалені Кремлем — від обридлих старих лідерів комуністів і націоналістів до нового обличчя мільярдера Михайла Прохорова (путінської креатури), допущеного до виборів, щоб відтягти на себе протестні голоси. Світові медіа прибули в Росію лише в день голосування й поїхали ледь не одразу після нього, проігнорувавши реальний стан корупції та репресій, що з неї виростають.
Оскільки росіяни вже втомилися від Путіна, залишалося подивитися, чи продовжить решта світу робити вигляд, що він є законно обраним керівником Росії. Президент Обама кілька днів почекав, але врешті зателефонував Путіну. За лаштунками була сучасна диктатура, але на сцені й далі йшла демократична вистава, і Обама грав у ній свою роль.
Це було не дивно, адже те, що сподівання адміністрації Обами будуть обдурені, я зрозумів іще раніше, у 2011 році. У березні до Москви прибув для переговорів віце-президент США Джо Байден, який згодом зустрівся зі мною та іншими членами опозиційного руху. Приїхавши до нас, віце-президент США був доволі схвильований після особистої зустрічі з володарем Кремля. Він сказав, що відійшов від сценарію й натиснув на Путіна, щоб той не балотувався в президенти знову, зі словами, що це виглядатиме жахливо й зашкодить конституційній цілісності Росії. З гордої поведінки Байдена та зніяковілого вигляду нового посла США Макфола випливало, що це не було частиною планового сигналу Білого Дому.
Я підняв руку, щоб узяти слово, і сказав: «Пане Байден, чи розумієте ви, що в порівнянні з Путіним ви з Обамою є жебраками? Вам доводиться випрошувати в Сенату кожен мільйон, тоді як Путін може легко витратити мільярд на хабарі, не підписуючи жодного паперу!» Те, що американці все ще вважали, що Путіна турбують їхні слова або сприйняття ними чи ще кимось його дій, жахливо розчаровувало й продовжує розчаровувати.
Наприкінці 2011 року, після виборів до Державної Думи, які продемонстрували шокуючий рівень фальсифікацій навіть для Росії, російський протестний рух зазнав трансформації. Принаймні ми на це сподівалися. Пересічні мешканці великих російських міст, які жили за Путіна цілком непогано та переважно тримали свої роти закритими, не змогли стерпіти цієї останньої наруги над їхньою гідністю. Усі знали, що вибори є насмішкою й що вони стали фарсом, починаючи ще з 2000 року. Але цього разу путінська партія «Единая Россия» зайшла надто далеко. Кричуща фальсифікація результатів вивела сотні тисяч росіян на вулиці з єдиним гаслом проти Путіна й проти «Единой России». Ох і гарно це виглядало!
Там були прапори з усього політичного спектру, що підтверджувало мою давню концепцію протесту від 2005 року про необхідність прийняття до нас будь-кого, хто готовий вийти проти Путіна, незалежно від ідеології. При цьому більшість людей узагалі не мали справжньої політичної приналежності. Вони вийшли на марш проти корупції, проти безкарності та проти Путіна. Маски були скинуті, і Путін зробив очевидним, що він більше не зацікавлений у вдаванні із себе демократа. Людей же від нього просто нудило.
Із продовженням протестів до кінця місяця, коли 24 грудня 2011 року їхня кількість сягнула за позначку сто тисяч учасників, на чолі протестних маршів з’явилося порівняно нове обличчя — Олексій Навальний. Під час одного з більш ранніх маршів він був заарештований, і тепер його звільнення вітав величезний натовп. У репресивних режимах на кшталт путінського між диктатурою та її супротивниками постійно точиться боротьба за обмеження або вільне викладення важливої інформації. Блогер Навальний став одним із перших «інформаційних дисидентів». Він створив мережу для виявлення корупції путінського режиму, яка безпристрасно документувала один за одним випадки клептократії, збурюючи в результаті народний гнів.
Вихід Навального на чільні позиції в опозиційному русі не був випадковим. Протягом багатьох років він тяжко працював як організатор і активіст різних протестів. Окрім його наполегливості й навичок, Навальний також не має особливих претензій щодо
