Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Малапарте був вражений деталями інтер’єру, бездоганно підігнаними у розмір сірими одностроями, червоними пов’язками і свастиками. Господар сидів в голові столу, заставленому чудовими винами, на кріслі з високою спинкою, поруч з Бюлером. Малапарте зауважив чорне блискуче волосся Франка і високе, наче виточене з слонової кістки, чоло, виразні очі з густими, важкими віями, і почервонілі щоки Бюлера, вкриті краплями поту скроні, очі, що сяють відданістю і пошаною до Франка. Щоразу, як Франк ставив якесь питання, Бюлер першим мав відповідь, підлесливо викрикуючи: «Ja, ja!».{420}
Франк (у центрі) приймає гостей у Вавельському замку, без дати.
Чи знав Малапарте, що Бюлер щойно повернувся з Ванзейської конференції у Берліні? Чи розповідав Бюлер про Гейдріха, про узгоджені заходи, про «остаточне вирішення єврейського питання в Європі? Італієць не торкався цих питань у своїй статті{421}, яку він подав до «Коррієре делла Сера», і яку було опубліковано 22 березня 1942 року. Він майже нічого не сказав про євреїв — побіжно згадавши про конфіскацію майна, що створювало певні труднощі — і був дуже щедрим на лестощі у бік Франка. «Це чоловік кремезної статури, сильний і спритний, — писав італієць, — з тонкими губами, рівним орлиним носом, великими очима, широким чолом з блискучими дочасними залисинами».
Франку, який вільно володів італійською, мабуть, сподобався б такий опис його персони: лідер, «що сидить на троні Ягелонів і Собеських». Відродження великої польської традиції королівської влади і лицарства розгорталося наповну. «Я маю мрію, — цитує журналіст слова Франка, — підняти польський народ до честі європейської цивілізації».{422}
Після вечері усі перемістилися до приватного помешкання Франка. Розсівшись на глибоких віденських диванах і в кріслах, оббитих м'якою шкірою, чоловіки розмовляли, курили і насолоджувалися напоями. Двоє камердинерів у блакитних лівреях постійно снували по кімнаті, пропонуючи каву, лікери і солодке. Усюди було видно розкіш: зелені з золотом лаковані венеційські столики, заставлені пляшками старого французького коньяку, коробками з гаванськими сигарами, срібні таці з купою цукатів і славнозвісних шоколадних цукерок Веделя.
Франк запросив Малапарте до свого особистого кабінету з подвійними лоджіями: одна — зовнішня, що виходила на місто, друга — внутрішня, яка виходила у двір замку з галереями доби Відродження. Посередині кабінету стояв великий стіл з червоного дерева, порожній, з гладенькою поверхнею, що виблискувала світлом від свічки. Його вже давно не було, коли я відвідав цю кімнату через сім десятиліть.
«Тут я розмірковую про майбутнє Польщі», — сказав Франк Малапарте.
Чоловіки вийшли на зовнішню лоджію, аби насолодитися виглядом на місто, яке розкинулося внизу.
«Це німецький Бург», — пояснював Франк, вказуючи рукою на тінь Вавеля, що різко врізалася у сліпуче відбиття снігу. Малапарте почув гавкіт собак, загону, що охороняв маршала Пілсудського у могилі глибоко під замком.
Той вечір був пронизливо холодним, аж в Малапарте на очах виступили сльози. Вони повернулися назад до кабінету і до них приєдналася фрау Бріґіт Франк. Вона підійшла до італійця і ніжно поклала йому на плече руку. «Ходімо, — сказала вона. — Я хочу розкрити вам його таємницю». Вони пройшли у двері в кінці кабінету і увійшли до невеличкої кімнати з голими побіленими стінами. «Це “орлине гніздо” Франка, — оголосила Бріґіт, — місце для роздумів і прийняття рішень, порожнє, за винятком фортеп’яно Плеєля і дерев’яного музичного табурета.»
Фрау Франк відкрила піаніно і провела рукою по клавішах. Малапарте звернув увагу на грубі пальці жінки, що так дратували її чоловіка (тоді їхній шлюб переживав не кращі часи).
«Перш ніж прийняти якесь критичне рішення, або коли він дуже втомлений чи пригнічений, іноді навіть посеред важливої зустрічі, — сказала вона італійцеві, — він замикається у цій комірчині, сідає за піаніно і шукає спокою чи натхнення в Шумана, Брамса, Шопена або Бетховена».
Малапарте мовчав. «Він надзвичайна людина, чи не так?» — прошепотіла фрау Франк, і на її грубому, пожадливому, захопленому обличчі майнув вираз гордості і переживання. «Це митець, великий митець, з чистою і тонкою душею, — додала вона. — Лише такий митець, як він, може правити Польщею».
Того вечора Франк у Кракові не грав. Через кілька днів Малапарте мав можливість послухати його гру у Варшаві, коли генерал-губернатор приїхав до міста, аби зустрітися з Гіммлером і обговорити невдачі на російському фронті та зміну кадрів на його території. Гіммлер і Франк домовилися, що Отто фон Вехтер, губернатор Кракова, поїде до Лемберга, за 180 миль на схід, аби стати губернатором дистрикту Галичина. Там він замінить Карла Ляша, якого звинуватили у корупції{423}. Також ширилися чутки, що він мав зв’язок з фрау Франк, а дехто навіть казав, що він був батьком малого Нікласа Франка.
95
Під час нашої першої зустрічі я сидів з Нікласом Франком на околиці Гамбурга на терасі готелю «Якоб», що виходила на ріку Ельбу. Була рання весна, і після цілого дня слухань у суді — Гамбург був штаб-квартирою Міжнародного трибуналу ООН з морського права, — ми сиділи під густою кроною пахучого квітучого дерева, з пляшкою рислінгу і щедрою тарілкою різного німецького сиру.
Нікласові було сімдесят три. Він мав бороду і вразливе обличчя, впізнаване з дитячих фотографій. Він виглядав як якийсь добрий, делікатний науковець, але водночас холодний і цілеспрямований, з твердою вдачею. Нікласові були три рочки, коли Малапарте був у Вавелі навесні 1942 року, тож він не пам’ятав цього італійця, але знав, що той написав про його батька. Я дізнався про це з книги, яку Ніклас написав у 1980-х роках, і яка посприяла нашій зустрічі. Протягом багатьох років він працював журналістом часопису «Штерн» і в 1987 році видав книжку «Der Vater» («Батько»). Ця нещадна й невблаганна критика свого батька зламала табу, за яким діти провідних нацистів мали шанувати своїх батьків (і не вибовкувати забагато таємниць). Англійською мовою було видано скорочену версію книжки під
