Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко

— А завтра ти не можеш?

— Ні, — сказав він не дуже рішучо, тому що як міг стримував себе, щоби не крикнути: «Так! Так! Так! Хоч сьогодні! Хоч зараз…».

Вона мовчала. Він чув у слухавці її дихання, яке здалося йому трохи частішим, ніж на початку розмови. Ніка підготувала себе до цієї розмови, але дуже швидко зрозуміла, що втрачає самоконтроль. Їй важко було говорити. Їй здавалося, що голос у неї дрижить. Думки в неї збивалися, настрибували одна на одну. Голова йшла обертом. Вона простягнула руку, підсунула стілець, сіла й уважно, не відриваючи слухавку від вуха, подивилася собі в очі в дзеркалі навпроти.

— Я від’їжджаю, — повторив після паузи Олексій.

— Куди, якщо не таємниця?

— Не таємниця. В Аеропорт.

— Ти відлітаєш?

— Ні, звідти не літають літаки.

— Вибач, я не зрозуміла. Що?

— Я їду в Краснокам’янський аеропорт.

— Ти жартуєш? Туди ж нікого не пускають.

— Але там твій чоловік.

— Так, я знаю. То ти через це туди їдеш?

— Ні, просто там ніхто з фотографів ніколи не працював.

— І хто ж тебе пустив туди? Невже Степан?

— Ні, мені сказали, що він дуже заперечував.

— І як же ти туди потрапиш?

— Степану накажуть мене прийняти й розмістити.

— Хто?

— Міністр оборони.

— Ну так, ти ж тепер у нас герой України. Усі лише й говорять, що про твої воєнні фото в усіх газетах. До речі, вітаю. Мені теж усе, що бачила, страшенно подобається. Ти такий молодець! Я пишаюся тобою. Фото такі справжні… такі живі… Як і ти…

— Спасибі.

— Ти подзвониш мені звідти?

— Там, кажуть, поганий зв’язок.

— Так, я знаю. Я зі Степаном переписуюся лише смс-ками.

— Ніко.

— Так?

— Ти щаслива з ним?

— Я… Мені з ним добре… Надійно.

Олексію хотілося крикнути: «То якого хріну ти мені телефонуєш?» — але він пересилив себе й сказав:

— Я напишу тобі, якщо зможу, коли приїду туди.

— Будь ласка. Я чекатиму. Дивно, що мені Степан нічого не сказав.

— Він ще не знає, що це питання вирішене. Ну, до побачення?

— До побачення.

— Бувай?

— Бувай.

Вони обидва не зрозуміли, хто першим поклав слухавку.

* * *

Прямо перед Панасом, спиною до нього, стояли два бійці. Вони прислухалися до виразних звуків, що долинали з дальнього кінця багажного відділення, над яким якраз і перебували сепари. Або спецназ ГРУ, або чеченські бандити, хто їх там тепер розрізнить. У цілковитій темряві ночі згори на бетонну підлогу падали один за одним якісь масивні предмети. Зі звуків — спочатку мішок, потім щось важке, наче ящик, потім знову мішки. Не могли ж із таким звуком сепари десантуватися згори, як пожежні по тривозі, для останнього вирішального штурму? Панас витяг із розгрузки тепловізор і вдивився в темряву.

Зависла пауза, наче він побачив у зловісній пітьмі щось таке, що просто не міг повірити своїм очам.

— Що за х…ня?.. — нарешті пробурчав він, опустивши тепловізор.

У предметах, які один за одним падали згори вниз, він одразу розрізнив ящик з «монками» п’ятдесятками[180], потім мішки (імовірно, тротил або селітра, навряд чи гексоген), потім знову «монки» і так далі. Смертельна вибухівка й далі падала на підлогу багажного відділення за тридцять метрів від них. «Навіть однієї «монки», враховуючи щільність осколочного ураження на цій відстані, вистачило б, щоби зробити решето з носорога», — подумав Панас, який за сумісництвом і, як багато товаришів по службі небезпідставно вважали, за покликанням був сапером.

У минулому військовому житті, до Аеропорту, він був так захоплений мистецтвом вибухотехніки, що завжди тягав із собою пару чи навіть трійку готових розтяжок з еФками або РГДешками, пристібнутими до розгрузки за спиною. Його насилу переконали відмовитися в Аеропорті від цієї поганої звички. Усе-таки «замкнутий простір». Аеропорт був чим завгодно, тільки не замкнутим простором.

— Але моя улюблена розтяжка — це така, що цілу роту може «покласти», — якось днями поділився Панас із Олексієм. — Надзвичайно просто! Усе геніальне просте, чи не так? Ну от, береш протитанкову міну ТМ-72.

Панас витяг із розгрузки ручку, пачку цигарок, зняв з неї целофан і заходився малювати на ній коло з чимось на зразок маленького коліщатка посередині. Наче Олексій, як доколумбовий індіанець майя, ніколи в житті не бачив колесо.

— Так от, — вів далі Панас, уже майже розпалившись. — Ставиш її боком біля дерева або каменя, щоби за травою не було видно. До неї примотуєш скотчем шматок тротилу завбільшки зі шматок господарчого мила. У нього вставляєш підривник. Ну, скажімо, МУВ-три або два. Вставляєш у те місце, де чека, велику швейну голку з широким вушком. У нас такі голки циганськими називають, не знаю чому. Але голку бажано якоюсь олією намазати, найкраще мастилом, якщо під рукою є. Щоби потім легко вистрибувала. Тоді обережно розтискаєш вусики. Виймаєш чеку. До голки протягуєш дріт. Далі все як у звичайній розтяжці. Але самий цимес у тому, щоб узяти порожній пластиковий п’ятилітровий, скажімо, бутель, набити його якимись сталевими кульками, шурупами, цвяхами, ну, різною такою хрінню. І обережно прихилити до міни. От і все. «Узяв та й дзьобнув він таргана, і не стало злого пана»[181]. Іде собі, скажімо, взвод по зеленці. Ідуть такі, — Панас, як у кіно, показує, як іде взвод, — і тут, ху…к — і нема взводу.

Так рибалки розповідають про риболовлю, а мисливці про полювання. Панас, до речі, був єдиним нагородженим Героєм України[182] в Аеропорті. Навички підривника йому дуже згодилися.

Між Солегорськом і Краматорськом він сам, вручну, у липні підірвав два сепарських або російських танки.

— Із Солегорська виходила колона сепарів: два танки і дві «бехи». «Бехи» летять попереду, танки замикають, — укотре на біс розповідає Панас.

«Йому б у театральне», — часто думав Олексій. Ну, нічого. Папанов теж був солдатом на війні. І Юрій Нікулін, до речі. А письменник-сатирик Володимир Войнович узагалі до Берліна дійшов. Батько його близького друга, відомий літератор Бенедикт Сарнов, розповідав їм, як іще за радянських часів, коли Войновича висилали з країни й він заповнював довжелезну анкету в німецькому посольстві, там було питання, чи бував Войнович раніше в ФРН. Войнович написав, що, мовляв, бував. А наступне питання було таке: а яким видом транспорту ви мандрували? Він пише: пішки.

Ну, письменництво з його «посидючістю» Панасу не світить. А от артистом-коміком цілком.

Так от, залишив Панас на шосе дві зв’язки по п’ять протитанкових мін у кожній. А міни — вони важчезні такі — по десять кіло кожна. Він виклав їх усі рядком на