Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

Ще одним спогадом була відсутність фотографій. Я пригадую лише одну чорно-білу світлину, що гордо стояла у скошеній скляній рамці над каміном, який не використовували, — на світлині Леон та Рита у день свого весілля 1937 року. Рита не усміхалася на цьому фото. Вона взагалі не усміхалася. Я це помітив ще зовсім малим і ніколи не забуду. Здається, у дідуся з бабусею не було жодних альбомів з фотографіями, жодних фото батьків, братів і сестер (мені сказали, що їх давно вже немає) і жодних сімейних спогадів, виставлених на загальний огляд.

Був чорно-білий телевізор, старі журнали «Парі Матч», які любила читати Рита, і жодної музики.

Про тяжке минуле Леона та Рити і часи до переїзду у Париж у моїй присутності або зрозумілою мені мовою не говорили. Нині, через більш як сорок років, я із соромом збагнув, що ніколи не розпитував дідуся і бабусю про їхнє дитинство. Якщо така цікавість і була, то її не можна було виявляти.

У тій квартирі здебільшого було тихо. З Леоном було легше, ніж з Ритою, яка справляла враження геть замкнутої в собі. Вона зазвичай була на кухні, часто готуючи мій улюблений традиційний віденський шніцель з товченою картоплею. Леон любив після того, як поїв, начисто витерти шматком хліба тарілку так, що вже й не треба було її мити.

У помешканні панувала атмосфера порядку і гідності. Друг родини, який знав Леона ще з 1950-х років, запам’ятав мого діда як стриману людину: «Завжди має бездоганний вигляд, у костюмі, врівноважений, ніколи не нав’язує своє товариство іншим».

Саме Леон заохотив мене до вивчення юридичної науки. У 1983 році, коли я закінчив університет, він подарував мені англо-французький юридичний словник і нашкрябав на форзаці: «Для твого вступу у самостійне професійне життя». Через рік він надіслав мені листа з вирізкою з «Де Фіґаро». Це було оголошення про пошук англомовного юриста-міжнародника для роботи у Парижі. «Моп fils, — як він казав. — Що ти про це скажеш?» «Синку», — так він до мене звертався.

Лише тепер, через багато років, я почав розуміти, які Леонові довелося до того пережити жахіття і зуміти зберегти почуття власної гідності, бути чуйним і усміхненим. Він був ґречною, палкою людиною з гарячим темпераментом, який іноді міг зненацька спалахнути гнівом; це був відданий соціаліст, який обожнював французького прем’єр-міністра Леона Блюма, любив футбол, дотримувався єврейських традицій. Релігія була для нього чимось особистим, свою релігійність він ніколи не виставляв напоказ іншим. Його не цікавив матеріальний світ і він не хотів бути для когось тягарем. Важливими для нього були три речі: родина, їжа і дім.

У мене є багато щасливих спогадів, та все ж дім Леона і Рити ніколи не здавався мені радісним місцем. Навіть маленьким хлопчиком я відчував тяжку і напружену атмосферу, що тихо висіла в повітрі цього помешкання, якесь недобре передчуття. Я бував у них хіба раз на рік, але і досі пам’ятаю там відсутність сміху. Вдома розмовляли французькою, але, якщо йшлося про щось особисте, мої дідусь і бабуся переходили на німецьку, мову прихованих таємниць та історії.

Здавалося, що Леон не ходив на роботу або для його роботи не було необхідності рано виходити з дому. Рита не працювала. Вона дбала, щоб дім був охайним і акуратним, тож край килима у вітальні завжди лежав рівнесенько, наче під лінійку. Як вони сплачували свої рахунки, було для мене загадкою. «Ми думали, що він під час війни торгував годинниками», — казала мені мамина кузина.

Про що ще мені було відомо?

Про те, що Леон народився десь далеко, у місті під назвою Лемберг, а потім ще малим хлопцем переїхав до Відня. Це були часи, про які він не став би говорити, принаймні зі мною. «C’est compliqué, c’est le passé, pas important, — це усе, що він міг сказати про ті часи, тобто все дуже складно, це минуле, нічого важливого. Краще не допитуватися, зрозумів я, це захисний рефлекс. Щодо його батьків, брата і двох сестер панувала повна і непробивна мовчанка.

Що ще? Він одружився з Ритою 1937 року у Відні. Їхня дочка Рут, моя мати, народилася через рік після весілля, через кілька тижнів після того, як німці увійшли до Відня, аби анексувати Австрію і приєднати її до нацистської Німеччини. У 1939 році він перебрався до Парижа. Після війни у них з Ритою народилася друга дитина, син, якого назвали французьким ім’ям Жан-П’єр.

Рита померла у 1986 році, коли мені було двадцять п’ять.

Через чотири роки Жан-П’єр загинув у автокатастрофі разом із двома своїми дітьми, моїми єдиними кузенами.

У 1993 році Леон приїхав на моє весілля до Нью-Йорка і через чотири роки після цього помер на дев’яносто четвертому році життя. Лемберг він забрав із собою у могилу, разом із шарфом, який йому у січні 1939 року подарувала матір. Як розповіла мені моя мама, коли ми прийшли провести його в останню путь, це був прощальний подарунок з Відня.

Ось, мабуть, і все, що мені було відомо, коли я отримав запрошення зі Львова.

2

За кілька тижнів до моєї подорожі до Львова ми сиділи з мамою в її світлій вітальні у північному Лондоні. Перед нами лежали два старих портфелі. Вони були напхані фотографіями і паперами Леона, вирізками з газет, телеграмами, паспортами, посвідченнями, листами і записками. Більшість усього цього була ще з віденських часів, утім, деякі документи — ще з ранішого періоду життя у Лембергу. Я ретельно вивчив кожен папірець і як онук, але й також як судовий адвокат, який любить купу доказів. Очевидно, Леон мав причини зберігати деякі документи. Ці пам’ятні речі, мабуть, ховали в собі важливу інформацію, закодовану у мові та контексті.

Невеличку частину документів, що становлять особливий інтерес, я відклав набік. Там було свідоцтво про народження, яке підтверджувало, що він народився 10 травня 1904 року у місті Лемберг. Документ також містив адресу. Крім того, була інформація про родину, про те, що його батька (мого прадіда) звали Пінкас і він був власником невеличкого готелю. Пінкас — те саме, що Філіп або Філіпп.

Леонову мати, мою прабабусю, звали Амалія, але усі називали її Мальке. Вона народилася 1870 року у містечку Жолкєв, що десь за п’ятнадцять миль від Лемберга. Її