Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

Якісь крихти інформації були доступні, але левову частку першої половини свого життя Леон ретельно приховував. Події, які залишили по собі болісний слід і багато питань, безперечно мали для моєї матері у повоєнні роки суттєве значення, але вони також були важливими і для мене. Чому я обрав собі шлях правника? І чому моя правова діяльність пов’язана з прихованою історією моєї родини? «Не мертві не дають спокою, а прогалини, що залишають у нас чужі таємниці»{3}. Так писав психоаналітик Ніколя Абрахам про стосунки між онуками і бабусями та дідусями.

Запрошення зі Львова було шансом заповнити ці невідступні прогалини. Я погодився, а тоді ціле літо присвятив підготовці до лекції.

На мапі Львів — у самісінькому центрі Європи. Хоч туди не так легко дістатися з Лондона, він стоїть на перетині уявних ліній, що сполучають Ригу та Афіни, Прагу і Київ, Москву і Венецію. Це епіцентр ліній розлому, що відділяють схід від заходу, північ від півдня.

Того літа я занурився у літературу про Львів. Книжки, мапи, фотографії, кінохроніка, поезія, пісні — зрештою, усе, що міг знайти про місто «розмитих кордонів»{4}, як його називав письменник Йозеф Рот. Мене особливо цікавив період перших років двадцятого століття, коли у цьому місті яскравих кольорів жив Леон. Кольорів червоно-білих і синьо-жовтих{5} з чорно-золотим, кольорів польського, українського і австрійського впливу. Я відкрив для себе місто міфології, глибоких інтелектуальних традицій, де серед різних груп населення, що мешкали разом у великому спільному домі Австро-Угорської імперії, сходилися різні культури, релігії і мови. Перша світова війна зруйнувала цей дім, знищила імперію і вивільнила сили, які спричинилися до зведення рахунків і пролитої крові. Версальський договір, нацистська окупація і радянський контроль один за одним наробили багато лиха. Червоно-білі та чорно-золоті кольори зблякли, і сучасний Львів залишився з українським населенням, нині тут домінують кольори синьо-жовті.

Між вереснем 1914 року і липнем 1944 року контроль над містом переходив з рук в руки вісім разів. Після тривалого періоду, коли Львів був столицею Королівства Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору Австро-Угорської імперії — так, того самого Освенцима, — місто переходило з рук Австрії до Росії, тоді знову до Австрії, потім ненадовго до Західноукраїнської Народної Республіки, тоді до Польщі, тоді до Радянського Союзу, потім до Німеччини, тоді знову до Радянського Союзу, і наостанок — до України, під контролем якої перебуває нині. Королівство Галичини, вуличками якого Леон ходив, коли був маленьким хлопчиком, населяли поляки, українці, євреї та багато інших. Проте на той час, коли Ганс Франк увійшов до судової зали 600 в останній день Нюрнберзького процесу, який відбувався менш як три десятиліття по тому, майже всю єврейську громаду міста було знищено, а поляків виселили.

Вулиці Львова — це мікрокосм бурхливої Європи двадцятого століття, осередок кривавих конфліктів, які розкололи культури на частини. Я полюбив мапи тих років, на яких позначено вулиці, назви яких змінювалися, хоч напрямок залишався таким самим. Одна паркова лавка, гарний сецесійний залишок австро-угорського періоду, стала для мене дуже звичним місцем. Звідти я міг спостерігати, як світ навколо рухається вперед. Зручна оглядова позиція на мінливу історію міста.

У 1914 році лавка була у Штадтпарку, у міському парку. Вона стояла навпроти великої будівлі Ландтагу, парламенту Галичини, найбільш східної провінції Австро-Угорської імперії.

Десять років по тому лавка стояла на тому ж місці, але вже на землі іншої країни — Польщі, у парку Костюшка. Парламенту вже не було{6}, але будівля залишилася, тепер це був корпус університету Яна Казимира. Влітку 1941 року, коли контроль над містом перейшов до Генерал-губернаторства Ганса Франка, лавку знімеччили і тепер вона стояла у Єзуітенгартен, навпроти колишньої будівлі університету, позбавленої своєї польської ідентичності.

Ті міжвоєнні роки були темою багатьох літературних творів, але жоден з них не описував втрачене більш зворушливо, ніж «Мój Lwów». «Де ви тепер, паркові лавки Львова, почорнілі від років і дощу, шорсткуваті і потріскані, наче кора середньовічних оливкових дерев?»{7} — запитував у 1946 році польський поет Йозеф Віттлін.

Шість десятиліть по тому{8}, коли я підійшов до лавки, на якій мій дід міг сидіти сто років тому, це вже був парк імені Івана Франка, названого на честь українського поета, який писав детективні романи[3] і чиїм ім’ям тепер названо будівлю університету.

Парламент Галичини, Австро-Угорська імперія

Ідилічні спогади Віттліна в іспанському та німецькому перекладах стали моїми супутниками, вони були путівником по старому місту, його будинкам і вуличкам, на яких полишалися глибокі сліди від сутичок, що розгорілися у листопаді 1918 року. Той жорстокий конфлікт між польською та українською громадами, який зачепив і євреїв, був настільки серйозним, що про нього повідомлялося у «Нью-Йорк Таймс». Американський президент Вудро Вілсон навіть доручив створити з цього приводу слідчу комісію. «Я не хочу роз’ятрювати рани на живому тілі цих спогадів, і тому не буду говорити про 1918 рік»{9}, — пише Віттлін, а тоді саме це й робить. Він згадує «братовбивчі бої між поляками та українцями», що розривали місто на частини і від яких постраждало багато людей, що потрапили під гарячу руку ворожих сторін. Все ж атмосфера загальної ввічливості залишалася, як-от у випадку, коли український шкільний товариш Віттліна втрутився і зупинив сутичку біля лавки, на якій я сидів, аби юний Йозеф міг спокійно пройти і дістатися додому.

«Серед моїх друзів панувала злагода, хоч багато з них належали до різних етнічних груп, що конфліктували між собою, сповідували різну релігію і різні погляди», — пише Віттлін. Тут був міфічний світ Галичини, де націонал-демократи любили євреїв, соціалісти танцювали танго з консерваторами, старорусини і москвофіли плакали разом з українськими націоналістами. «Давайте бавитись в ідилії»{10}, — пише Віттлін, розкриваючи «саму сутність львів’янина». Він змалював місто, яке було бездоганним і грубуватим, розумним і недоумкуватим, поетичним і буденним. «Львів та його культура пахнуть солодкою випічкою, —