Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич

Перед одними стоїть проблема здорової їжі, перед іншими — релігійної їжі, ще перед кимсь — їжі дешевої, а перед багатьма — де б хоч щось перехопити. Якщо ми з тобою колись бачили голодних людей, якщо самі бували безнадійно голодні, то давно, в дитинстві — навіть призабули, як воно буває. Тому, коли я тут зустрічаю людину, яка відверто хоче їсти й наразі нічого більше не хоче, мені й шкода людини тієї, й зло бере, бо навкруг дуже багато їжі, що псується й не розпродується вчасно, але дуже рідко стає —назвемо це своїм іменем—милостинею, простягнутою стражденному. Коли вже ми з тобою голодували, то разом з усією країною, й від цього було не те щоб легко, але зрозуміло. Тут голодують інакше, на тлі стократно описаних у нас яскравих вітрин,—до цього звикнути неможливо.

Я навмисне перервав оповідь про те, як хворів та одужував: оскільки я пишу тобі —все гаразд. Ліпше я вже про хліб насущний; хочеш, розповім, як харчується людина мого рівня,— для них це «середній рівень достатку». Отже, дещо про їжу й пиття,

Коли тут щвсь п’ють, незважаючи ні наякі попередження, протягом доби і в необмежених кількостях, то це каву. Є навіть такий типово американський захід, як «кофі-брейк» — перерва на каву, що існує в багатьох закладах цілком легально. Не італійці й не бразильці, не жителі Аддіс-Абеби, Сухумі, Батумі чи Парижа, а саме американці п’ють каву в кількостях, рекордних для людства і неймовірних з медичного боку, але ж п’ють...

В будь-якому поважному закладі й навіть у деяких крамницях, у літаках і на бензоколонках вам запропонують каву просто з порога і спитають при цьому лиш про те, питимете ви з вершками чи без вершків, з цукром чи без цукру. Вважається, що в таких подробицях смакові розбіжності припустимі, але в принципі життя без кави немислиме. Стенд з бляшанками зерен і розчинних порошків кави різної якості займає в продуктових крамницях дуже помітне місце; іноді поруч пишуть: «На вашу вимогу негайно приготуємо гарячу каву».

В обідню перерву на Лексінгтон-авеню, неподалік від мого житла, перед парканом, що заступає будівельний майданчик, рядком просто на хіднику сидять робітники-будівельники в блакитних касках; біля кожного стоїть пластиковий кухоль з кавою грамів на чотириста, і так щодня.

Але ж не питвом єдиним... Поїсти в Нью-Йорку можна цілодобово, але поїсти смачно й дешево не всюди і не завжди. Найдешевше можна пообідати в їдальні радянської місії при ООН.

За ті гроші, що їх у місті доведеться віддати вуличному продавцеві сосисок з кавою, тут пропонується обід з трьох страв.

Втім, смажених сосисок у радянській місії не подають, а це ще один американський кулінарний атракціон, зведений до рівня національної символіки. В нью-йоркських анналах відзначено, що 11 червня 1939 року президент Рузвельт частував британського короля з дружиною смаженими сосисками, легалізувавши цю їжу, так би мовити, на найвищому рівні. Відтоді димок навколо бродвейських жаровень і пателень із «гарячими собаками» (так цю страву звуть навіть у меню) виглядає як фіміам американській кухні, головним достоїнством якої вважається швидкість приготування й поживність страв. Американці, власне, не приховують, що ніколи не надавали особливого значення смаку своєї їжі; для гурманів є китайські (дешевші) та європейські (дорожчі) ресторації. Середній американець харчується бутербродами, де в п’ять-щість шарів закладено котлети, кружечки цибулі, помідори, огірки, озера кетчупу. Виробництво таких бутербродів — різновид промисловості, не менш поважний, аніж автомобільний бізнес.

Якщо не зважати на всі рекламні перебори, то слід зразу ж відзначити, що індустрію годування людей доведено тут до межі раціоналізму. Мало в якому не те щоб кафе, але й ресторані вам запропонують розкішне меню на шести сторінках; тут вважається, що це не зайве. Зате необхідно, щоб, уздрівши вивіску, людина вже знала, на що може розраховувати. У згаданих котлетних концернах подають лише котлети в бутербродах, безалкогольні напої і каву. Є заклади на кшталт «Говарда Джонсона», де до ваших послуг чимало сортів морозива, але котлет там не замовляють. Є кафе, у яких годують виключно стравами з морських риб, а є — тільки молочні. Є мексіканські їдаленьки «Тако», де подають щось подібне до наших налисників з двома-трьома фаршами — й нічогісінько більше. Є грецькі дуже дешеві ресторанчики, де подають такі собі млинці з гострим фаршем чи біфштекси: все це смачно й швидко. В італійських забігайлівках вивіски однакові: «Піццерія» — всюди подають піццу, величезні пироги з м’ясним чи овочевим фаршем, засипані тертим сиром і густо политі кетчупом. Все це смажиться у вас перед очима, кухар метушиться, і ви самі бачите, коли ваша порція вже готова.

Зате до італійського ресторану на 48-й вулиці я пішов би хоч зараз. До чого ж там смачно готують: з маслом, сиром, підливами — безліч різновидів макаронів та лапші. Приїжджі італійці свідчать, що вдома у себе вони не завжди можуть знайти національний ресторан такого класу. Втім, італійці розгорнули мережу своїх їдалень ще на початку століття, а вихідці з України щойно здобувають собі «місце під сонцем». Працює кілька «ковбасарень», з’являються вареничні (фірма «Чімо» випускає свіжозаморожені вареники з картоплею, сиром і чим завгодно). Неподалік від мого житла світився бар «Російський ведмідь»; на тих-таки п’ятдесятих вулицях, але вище, біля Центрального парку, працює дорогий ресторан «Російський чай».

Минулої осені американська преса жваво обговорювала війну котлетних імператорів, які репрезентували три гігантських концерни: «Макдональд», «Венді» та «Бюргер Кінг». Безперервно з’ясовувалось, в чиїх котлетах більше м’яса і якого саме; знамениті спортсмени смачно жували з телеекранів, пояснюючи свою міць тільки дією котлет однієї з конкуруючих фірм. На вулицях роздають листівки, де закликають любити такі, а не інші котлети. Єдине, про що реклама мовчить, це про те, що така дешева й масова їжа далеко не найкорисніша й споживати її ліпше від випадку до випадку. До того макдональдівські харчевні принаджують мешканців нью-йоркського дна, яким і поїсти більше ніде, й подітися ніде. Репутація в котлетних закладів не найвища, і не всі люблять орендувати мешкання поруч з «Венді», «Бюргер Кінг» чи «Макдональдом».

Якраз про це реклама мовчить, показуючи чемпіонів боксу, які заштовхують бутерброди собі в роти й стогнуть при цьому від насолоди.

В центрі Нью-Йорка, де велетенська частина продуктового бізнесу контролюється сіоністськими організаціями, на вітринах багатьох продуктових крамниць накреслено сині шестикутні зірки на знак того, що є спеціальна їжа для правовірних іудеїв, схвалена рабином. Біля вітрин часто продають пастрамі — це жирна копчена яловичина, перекладена спеціальними