Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич

блоковано радянський підводний човен, ось-ось його піднімуть, а тоді... Коментатори з заклопотаними обличчями обговорювали на телеекранах дії водолазів-шукачів гіпотетичного човна та вибухи глибинних бомб, скинутих «на човен». В міру того, як історія з човном виявлялася дедалі недвозначнішою брехнею, вона перемандровувала глибше й глибше, набираючись все меншими шрифтами, обговорюючись упівголоса. Врешті десь блимнуло повідомлення, що човен було вигадано, але провокаційний гамір запам’ятався, а спростувань я так і не прочитав...

Для них таке — справа звична, але в отаких концентраціях провокаційні публікації ще ніколи за моєї пам’яті не юрмились на американському папері, ніколи ще антирадянські качки не літали такими тугими зграями. Довівши свій комплекс державної гідності до стану самозакоханості, велика частина американської пропагандистської машини навіть не припускає наявності гордості й власної гідності в інших. Це також від страху — прагнення всім наказувати і водночас всіх підозрювати в недружності й зловмисності.

Я втомився від безглуздої старанності, з якою кінополіція ось уже котрий день переслідує на моєму телеекрані «радянського шпигуна Карлу» (самё так його звуть у фільмі «Люди Смайлі», і постать ця неймовірно зловмисна; дуже хочеться зловити такого). Але річ не в «шпигуні Карлі» — річ у тім, що його бармалейська репутація проектується на мене, перетворюючись на активну ненависть до мене й моєї країни. Для цього багато що доводиться до повного безглуздя: коли, наприклад, у радянської людини в джеймс-бондівському бойовику «Із Росії з любов’ю», знову випущеному на екран, питають, чи точно йде годинник, людина та у відповідь кричить: «Радянські годинники завжди ідуть точно!» До речі, на дверях до радянської установи, біля якої відбувається ця розмова, з одного боку великими літерами написано: «Пихать!», а з другого: «Тащить!»

До цього я повертатимусь ще не раз — нахабна антирадянщина різних рівнів кружляє, насичуючи повітря, наче хмарка гнусу в тайзі. Так бути не може, не повинно, але так воно є практично без перерв з кінця 1917 року. Часом усе стає надміру, як нині. Стіна ненависті, яку вмілі й старанні майстри вибудовують з чужинської цегли не одне десятиріччя поспіль, нелюдська. Вона убивча для самих Сполучених Штатів — повторюю це; те, що відбувається нині в США і в Нью-Йорку, схоже на істерику перед великою бідою. Коли їх били у В’єтнамі; коли Ніксона застукали в готелі «Уотергейт» і він змушений був піти у відставку; коли ускладнилися взаємини з арабським світом — Америка зазнавала моральних поразок одну за одною. їхній теперішній президент хотів би відігратися на нас; в його акторстві, яке і в кращі часи не світилося золотом, прозирає старанність провінційного коміка, який вирішив зіграти трагедійного короля. Схоже, що він сам повірив і хоче переконати Сполучені Штати, що не любити їх і не приймати їхню політику беззастережно може чи агент іноземної держави, чи людина, розумово недорозвинена. Повторюються слова про наведений на нас «перший удар», про винесення засобів цього удару ближче до радянських кордонів, в Європу,— людей переконують, що країна, котра живе не так, як Сполучені Штати, небезпечна для них кожним днем власного існування; а Радянський Союз смертельно небезпечний ще від свого виникнення. У країні вже не мають роботи дванадцять мільйонів людей, ціни вже високі, як ніколи досі, а вони й це намагаються зіштовхнути на нас. Декому тут взагалі не хотілося б розрядки в стосунках з нами, багатьом вона бажана ситуація, в якій мир з Радянським Союзом взагалі неможливий. Коли наприкінці листопада тут з’явилося підряд кілька статей про те, що розрядка в радянсько-американських стосунках можлива і що віце-президента США Буша прийняли керівники Радянської країни, «Нью-Йорк пост», найтиражніша з тутешніх газет, винесла повідомлення про це на першу полосу під масним заголовком: «Найзапекліші друзі». Але,— тут-таки я наведу першу цитату з американської преси,— це з лоуренської газети «Кензан» від 12 листопада: «Близько 300 людей зійшлося до аудиторії Вуд- раф Канзаського університету на розмову про одну з найважливіших в світі тем — про гонку ядерних озброєнь. Збори почалися об 11 годині 11 числа 11 місяця року. Ці цифри було визнано гідними уваги, бо договір, яким завершилася перша світова війна, підписали об 11 годині 11 листопада 1918 року. У своєму виступі професор Пекалкевич сказав: «Це помилка — називати ядерні боєголовки зброєю. Зброю застосовують для того, щоб вигравати війну. У випадку ж ядерної війни переможців не буде. Ядерна зброя — засіб масового знищення; війна з її застосуванням протриває з півгодини і знищить не менше двохсот мільйонів американських і радянських громадян, зробивши 55 мільйонів жертв другої світової війни цифрою маловражаючою...» Наступний промовець, професор Пе- ламбо, сказав, що слід виявити ще більше активності в бороть­бі проти гонки ядерних озброєнь і проводити більше мітингів, подібних до цього...»

Отож в Америці доволі різних поглядів. Я укладатиму цю книжку ? листів до тебе, вирізок з газет і журналів, переважно нью-йоркських, переважно не надто дружніх до нас, і з розповіді про те, що діялося зі мною в Нью-Йорку. Імена справжні — крім тих випадків, коли мене просили трохи змінити ім’я чи ситуацію, лишивши пізнаваним сам сенс події. Але це нечасто — як правило, «ріка на імення Факт» здавалась і здається мені переконливішою за всі штучні канали та водойми.

Отже, починаю оповідь і завершую перший лист до тебе.

РОЗДІЛ 1

Американські чоловіки все більше дбають про себе. За їхньою вітчизняною статистикою, багато чоловіків після гоління вживають не звичайний одеколон «Олд спайс», а двадцятидола- рові тюбики дорогого біокрему, відвідують косметичні салоний стежать за своїми таліями уважніше, ніж їхні дружини. Принаймні з початку вісімдесятих років чоловічої косметики продають не менше, аніж на півтора мільярда доларів щороку, й фірми сподіваються довести цей обсяг до двохмільярдного.

Але водночас лише в Нью-Йорку мільйони людей косметикою не цікавляться, бо немає в них туалетних столиків і грошей на біокреми. І спальних покоїв немає в них. І ванних кімнат. Завжди згадую про це, коли бачу на вулицях мовчазних чоло­віків з десятилітровими бутлями. В них збирають пожертви для бездомних людей. Близько сорока тисяч чоловіків та жінок, позбавлених будь-якого притулку, тиняються по Нью-Йорку; вісімдесят тисяч психічнохворих розсіяно в місті поза лікарня­ми. Нещодавно я прочитав інтерв’ю з однією із безпритульних; вона каже, що кілька років підряд бачить у снах ліжко, простирадла, подушки — все те, до чого так давно не торкалася. Наприкінці розділу я перекладу кілька інформація та оголошень, бо корінні ньюйоркці ліпше знають власні проблеми, і мій коментар має стикатися з тим, що самі американці