Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Хамзат, брат сусідки Мар’ям, приніс мені ліки від болю. Це анальгін. Мій найбільший осколок «сказився». Він ніби блукає всередині і ріже м’які тканини. Нога сильно болить. Я лежу в ліжку.

Брат дівчинки Зари бігав, поки дорослі люди боялись і ховались, у покинуті сади. Зібрав виноград. Багато! Ми всі їли. Він молодший за свою сестру, але вчинив як дорослий чоловік. Стукав у квартири, де залишилися жити люди, пригощав виноградом. Роздав усе.

Я, поки було затишшя, розповідала дітям казки. Зара та її брат — це діти Золіни, жінки з будинку навпроти. Зараз темно. Свічка згасла. Десь вітерець. Тому карлючки. Я пишу в темряві.

Поліна

02.11.

Сьогодні рано-вранці ми з мамою і з тьотею Варею разом ходили по воду. Там вимоїна, з якої можна брати питну воду. Це далеко, через дорогу і ще майже квартал за Зелений дитсадок і за той будинок, де кричав поранений. Там я знайшла кошеня. Назвала — Рись. Тепер разом із ним у нас шість котів! Кошеня руде. Налякане й дике!

Учора здалеку бачила Аладдина. Він кивнув. Був не один. Із чоловіком, старшим за себе, і з молодим хлопцем.

Вечорами я розповідаю дітям чарівні історії Гауфа. Усі мене уважно слухають. Діти — це Зара, маленький Ваха, йому сім, і дев’ятирічна Аліса. Аліса — племінниця Тамари з четвертого поверху.

Мені навесні виповниться 15 років. Звичайно, якщо я буду жива. Мансур розповів у дворі, що я його наречена. Пояснив:

— Це я навмисне. Щоб не ображали й не чіплялися.

А сам відразу питає:

— Чекатимеш?

Я мовчки кивнула. От божевілля!

Поки відсутній батько, у родині Мансур за старшого. Не раз він залагоджував конфлікти між нами важкою зимою 1995 року. У нашому «військовому» домашньому гуртожитку.

З моєю мамою спілкуватися неможливо. Постійно сперечаємось, сваримось. У неї здають нерви через стрілянину. Вона стала нервова й зла.

Ночами падають бомби.

Снився сон. Я побувала на планеті, де живі істоти прозорі. Складаються з сонячних зайчиків! Із блідо-золотого вогню. Неймовірно, але я там була! І ці істоти надали мені четвертий ступінь за моїми знаннями!

Ще у своєму сні я бачила Пророка Магомеда! Він сварив мене за мої заняття йогою. Казав, що і йога, і всі знання належать Аллахові.

Осколок ізсередини коле, ріже мою ногу. Заважає мені ходити.

Будур

04.11.

Золіна, дружина дядька Сулеймана, збирається виїжджати. Грошей у них немає. Сусіди вирішили зібрати хто скільки може, тому що в них маленькі діти. Мама теж дала. Мало, тільки 20 р. Жаль дітей!

Уночі була гарматна канонада. Снаряди через наш будинок пролітали, кудись у бік Заводського району. Було світло, як удень. Мабуть, там не залишилося жодного цілого будинку!

Брат Мар’ям, суворий і славний дядько Хамзат, каже, що в ясну погоду російських солдатів видно на горах. Він гадає, що в місті війна скінчиться приблизно за місяць. Але взагалі триватиме довго.

Поля

07.11.

Учора, 6 листопада, приходив «старший брат» — Аладдин. Він запропонував навчати мене арабської мови. Я погодилася. Зараз школи немає. Історію, весь підручник, я вже прочитала двічі. «Старший брат» подарував дві сукні. Одну, блакитну, він вручив мені. Таку саму, але зелену, — моїй мамі. Ще приніс мені велику білу хустку з Мекки! Про таку я мріяла давно! У нас найбагатші жінки покривають такими голову! Хустка біла й вишита білим. Вона дуже велика, як шаль. Аладдин притяг книжки. Різні. Каже:

— Ви читати любите, а за книжкою час швидше йде. Тут детективи.

Він такий непередбачуваний!

Це події вчорашнього дня. А сьогодні беру зошит, де я пишу арабські літери, відкриваю, а там гроші! Вони несподівано сиплються на мене. Я ледь не знепритомніла! Усього 160 рублів! Навіщо?! Ми йому й так раді. І все наше життя будемо вдячні за свій порятунок. Це зайве! Невже я зовсім йому не подобаюсь? Аладдин поводиться зі мною, як із маленькою. Дружній, та й усе.

Учора бомбили. Ми з мамою «прогулялися» по хліб. Потрапили під обстріл. Ховалися в жінок унизу, на «Берьозці», у великому будинку на першому поверсі. Жінок було три. Усі молоді чеченки. Самотні. Гарні. Вони, як і ми, пускали сторонніх людей з вулиці рятуватися від стрілянини. Одна з жінок повторювала: «Нас усіх тут покладуть!» — і плакала. Друга скаржилась моїй мамі: «Не знаємо, що нам робити? Яка торгівля між війнами? На один-два дні, на їжу! На дорогу грошей немає. За торби з одягом платити немає чим! Мабуть, ми візьмемо, що в кого є, і підемо в підвал. Той, де гуртожиток від четвертого хлібозаводу. Це недалеко. Два квартали від нашого будинку. Там вода поряд. У підвалі вже живуть люди!» Ми пересиділи обстріл. Від чаю відмовились. Повернулися додому.

12.00. Який зараз був обстріл! Далекобійні снаряди летіли через наші будинки і в зоні видимості руйнували приватні споруди. Гуркіт пекельний! Деякі зі снарядів, навпаки, не долітали. Потрапляли в сади. Один розірвався зовсім близько від дороги, у крайньому саду.

У цей час троє: Султан — батько Хави, височенний дядько Валера й сивий Ніколай — поверталися з ринку. Обстріл застав чоловіків на пустирі. Якийсь снаряд упав у кількох метрах від них. Чоловіки встигли повалитися на землю на секунду раніше. Врятувались! Нікого не поранило. Потім сусіди дружно стрибнули у свіжу вирву.

Чоловіки сподівалися, що двічі в одну точку не вцілять. Інші снаряди падали поряд. Сусіди живі й продукти цілі. Вони повернулися додому!

У цей момент ми з мамою сиділи в коридорі, у своїй ніші за додатковою стіною від вікон. Наші нещасні коти заховалися під ванну! Вони сильно злякалися стрілянини. Нявчали. Осколок мій болючий «замовк», дав мені перепочинок. Сьогодні 7 листопада — революційне свято колишнього СРСР. Мабуть, тому всім «весело»!

Патошка-Будур

(зі страшної казки про Ґрозний)

08.11.

Учора ввечері був жахливий тарарам! Ракети й снаряди летіли у двір. Били міномети та кулемети. Стіни нашого будинку ходили ходором. У всіх вилетіли рештки шибок. У нас вони багато разів заклеєні папером «хрестами», то вціліли! Коли ми клеїли, дехто з мешканців глузував: «Хрести, як у росіян на могилі!» Мама не реагувала. Вона давала добрі поради: «Фільми про війну з німцями дивилися? Які там вікна? Для збереження всі заклеєні хрест-навхрест. Робіть так само!» Єдине, що взяли з її підказки люди, відразу стали називати російських військових